Якщо уважніше придивимося ми до самих себе і до людей, що нас оточують, ми побачимо, що більша частина з нас загрузла у світській метушні і глибоко та далеко відпала від Бога. І дивна справа! Знаємо, що є Бог, є майбутнє життя, є подяка після смерті, а що робимо, як живемо? Неначе і Бога немає, і майбутнього життя немає, і нічого не було, немає і не буде. Чи добре це? Ні, дуже погано. Прийде смерть, настане суд Божий, от тоді тільки ми і казатимемо: навіщо я так робив, навіщо я так жив? Але тоді вже буде пізно, бо після смерті покаяння немає. Тому треба нам, браття, заздалегідь привчати думку свою відвикати від того, що рано чи пізно маємо залишити назавжди, підносити туди, де повинні бути залишитися назавжди, підносити туди, де повинні жити цілу вічність. Так, саме так. Але, проте, чуючи це, звичайно, можливо деякі побажають запитати: як же досягти цього? І що треба робити, щоб відкинути метушню світу і наблизитися до Бога. Відповідь на це нехай замість нас дасть великий учитель святий Златоуст.

– Відречемося, – каже він, – від самих себе і від своєї волі і підемо за Богом. Що нам у житті цьому? Подивіться на життєве море, яка на ньому буря і які воно здіймає хвилі. Скільки в ньому людей потонуло, скільки в ньому беззаконня, скільки гріхів, скільки бід і сліз! Скільки зла в містах, скільки в домівках, скільки на торжищах! І сила і допомога людська нічого тут не можуть зробити. Та взагалі сама людина чи не страшиться усього? Народження її болюче, смерть їй страшна, а що буде по смерті, то ще страшніше.

Отямся же, християнине, і уявляй собі частіше те, що скоро залишиш ти все видиме: і небо, і землю, і людей, і діла їхні. Уявляй собі свою нікчемність і що тут навіть мала скорбота обурює тебе, і нікчемна хвороба обтяжує, а іноді і одне слово, сказане тобі, приводить тебе в трепет.

Невже після цього не огиднуло тобі життя твоє?

Уявляй же собі і те, що ти повинен переселитися звідси і в оселях небесних влаштувати житло своє і в ньому вічно перебувати. А, уявляючи собі все це, молися Богові, щоб Він відчинив тобі двері милосердя Свого. Схиляй коліна перед Ним і підносься душею твоєю на небо… Подумуй про гріхи твої і про те, що повинен надати в них звіт перед Богом. Думай, що ти людина смертна, і хвороблива, і пристрасна, і спаплюжена гріхами, і нечиста, що життя твоє у світі цьому є життя сумне і бід сповнене, що воно багатьох згубило мудрих і немудрих, багатих і убогих… Уявляй собі, – що тут ти борешся з левом і змієм день і ніч. Подумуй, що безліч померлих людей, які не мали за життя в серці страху Божого, тепер страждають у пеклі землі і марно розкаюються у своїх гріхах. Пригадуй, що і ти скоро помреш і з’явишся на суд Божий… А тому, поки ще не настав час, частіше звертайся до Господа: «Згрішив, Господи, помилуй мене».

Отже, от що, за словом св. Златоуста, треба робити, щоб залишити метушню світу і наблизитися до Бога: треба, як бачите, відректися від самих себе, тобто від своєї волі, роздумувати про негаразди цього тимчасового життя, про свою негідність, про смерть, про суд Божий, про те, що вітчизна наша на небесах є, і молитися Богові, щоб Він відчинив нам двері Свого милосердя. І от, скажемо на закінчення, як учить нас поступати вселенський учитель, так і поступатимемо. А коли поступатимемо так, тоді стануть нам гидкими задоволення світські, нам стане властивою благодать Божа, ми навчимося, за допомогою її, жити в Богу з простотою дитячою і назавжди вдамося до Господа, Який печеться про нас більше, ніж ми самі. Амінь.

Пролог