«Любов – коли мені добре». А може, любов – це сказати «ні» самому собі?

Треба наповнити своє серце нескінченною любов’ю – щоб любити завжди, любити, не дивлячись ні на що, і не страждати, що б не сталося. Адже що таке страждання в стосунках? Ми страждаємо не через те, що любимо, а через те, що не отримуємо відповіді на свою любов. Любов наповнює твоє серце щастям і розрадою, бо цей стан природний для людини – адже всі ми створені для любові і неможливо в той момент, коли любиш, почувати себе погано.

Погано нам тоді, коли ми не отримуємо любові. Тоді ти страждаєш, тоді страждаємо всі ми. Тому дуже корисно відкрити в самому собі невичерпне джерело любові. Тоді нас не бентежитиме ставлення інших людей, якщо вони поступають з нами не так, як би нам хотілося, і ми не засмучуватимемося і не убиватимемося в таких випадках, а просто скажемо: «Ну що ж, він теж людина – от і ставиться до мене по-людськи».

Полюби передусім Бога

Джерело нашої любові, початок усіх благ і радощів – Бог. Тому Господь саме так і відповів на питання про те, яка із заповідей найважливіша і що брати за основу для радісного і щасливого життя. «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю», – сказав Ісус (Мф. 22:37). Полюбити Бога, твого Творця, Джерело усіх благ; полюбити Того, Хто приводить у рух галактики, дає силу водоспадам, наповнює водою річки і моря; Того, Хто створив усю красу земну – тварин, дерева і квіти, Хто створив усе прекрасне на нашій планеті. Полюби Того, Хто привів тебе в це життя і Чия благодать і сила навіть у момент нашої розмови невпинно творить життя, нове життя, нових істот, нові душі – адже кожну секунду у світі відбувається зачаття.

Полюби Того, Хто дарував життя, Хто є Джерело життя, Початок усього і Кінець усього. Господь тому і каже: «Полюби Бога твого всім серцем, душею, розумом і єством»: якщо серце сповниться Божественної любові, то не засмучуватимешся, коли не зустрінеш такої ж палкої любові-відповіді – від людей.

Адже абсолютно природно, що таку любов людина дати не може. А твоє серце вже утішене, сповнившись любові Божественної – ти вже доторкнувся до Першоджерела любові, Бога богів, Того, Хто є Початок усього.

Тому ми і страждаємо, що чекаємо занадто багато чого від інших. Ми розчаровуємося, і це природно. Невже ти сам ніколи не робив людям боляче, не розчаровував когось? Обіцяв, промовляв гучні слова, а потім нічого не робив? Ні-ні, я не збираюся тебе соромити і сварити, ти – людина, молода людина, і по молодості припускаєшся помилок; чи навпаки, тобі вже багато років, позаду важкий шлях, і ти так втомився від життєвих випробувань, що помиляєшся раз по раз. І я помиляюся, і всі помиляються.

Але якщо ми доторкнемося до нашого першого кохання, тобто до Бога, то зовсім інакше почнемо жити. От у чому секрет. Зрозуміло, це дуже важко, бо все, про що ми зараз говоримо, не схоже на земні почуття. Адже ти не бачиш Бога – як Його полюбити? Коли йдеться про людину – тут усе зрозуміло: її ти бачиш, відчуваєш, торкаєшся до неї, можеш відчути її запах, почути голос. А Бог невидимий. Як Його полюбити?

Постарайся полюбити невидимого Бога через створені Ним видимі речі – те, що тебе оточує. Постарайся полюбити Його всім серцем, як учив Сам Господь. І Бог ніколи не змусить тебе розчаруватися в Ньому, бо Він існував ще до твого народження, існував завжди та існуватиме завжди. Він – єдиний, Хто незмінний, вічний. Він – вічна любов.

Полюби ближнього, як самого себе

Господь дав нам ще одну заповідь: «Люби ближнього твого, як самого себе.». І «на цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки» (Мф. 22:39,40). Дві найважливіші речі на світі – любов до Бога і любов до ближнього. Великі слова сказав Господь. Пам’ятаю, одного мого знайомого якось запитали, що таке любов. І він відповів: «Я доки не знаю, що це».

Люблю. Яке важливе, прекрасне слово! Що таке любов? Коли тобі добре? Чи коли даєш рідній людині ляпаса, кажучи категоричне «ні»? А може бути, любов – це коли кажеш «ні» самому собі, як може сказати матір своєму дорослому синові: «Не одружуйся на дівчині, яку я тобі вибрала. Одружуйся на тій, яку вибрав сам. І хоча мені неприємно, що виходить не по-моєму, я благословляю вас, бо люблю тебе».

Міркувати про любов легко, але ми іноді і гадки не маємо, що таке любов. Це і зауваження улюбленій дитині (хоча замість зауважень хочеться тільки цілувати і пестити малюка, показуючи, як ти його любиш). Істинна любов – це і ласка в одному випадку, і зауваження – в іншому; іноді це прутик, а іноді і палиця, осуд, несхвалення. Любов може бути і в мовчанні, коли слова зайві, а може проявлятися і в безлічі слів, коли, наприклад, людина потребує розради і підтримки. У будь-якому випадку, коли ми любимо, нам, як правило, дуже добре – бо життя наповнюється, набуває сенсу і стає прекрасним.

Хіба він не збирався казати проповідь про Того ж Бога, що і я?

Але хто в наш час може про себе сказати, що любить по-справжньому? Нам так важко спілкуватися один з одним.

Що залишиться після нас на землі? Що буде? Ти думав про це колись? Усі ми в якийсь момент відправимося у світ інший, а коли це станеться, почнемо засмучуватися: «Ах, адже я ще міг жити, любити, міг встигнути так багато! Яким дурнем я був, що нікого не прощав! Не обіймав, не пестив тих, кого вважав поганими людьми, кривдниками, винуватими переді мною!» Хто тебе кривдить?

Невже ти так і не зрозумів, що головна причина твоїх проблем – у тобі самому, у твоєму вічному невдоволенні, душевній неврівноваженості, внутрішній дисгармонії і безладі? А ти на всіх злишся, усіх звинувачуєш: цей переді мною винен, і той, – і в результаті жодної любові.

Одна людина так і сказала мені якось:

– Напевно, я психічнохвора. Мені здається, у мене якісь психічні розлади.

– А в кого їх немає? – відповів я. – Хіба ми всі – не з проблемами? У кожного щось, але не гаразд. Ми ніяк не можемо зрозуміти, що любити – дуже корисно, і в першу чергу – для нас самих.

Якось мене запросили служити Літургію в одному храмі. Після Літургії я повинен був казати проповідь. І от під час утрені один священик, що служить у цьому храмі, підійшов до мене і поділився думками, які хотів вимовити в проповіді, якби я не приїхав. У той момент я подумав: от, зараз ми разом звершуватимемо Євхаристію, таїнство єдності і любові. Бог – на землі, ми – на небі, небесне і земне зливається в одне, відбувається все те, про що сказана безліч великих, страшних і прекрасних слів. А священик підходить до мене і каже слова, які я починаю сприймати як загрозу, бо мені здається, якщо він вимовить проповідь замість мене, я залишуся ні з чим і станеться щось погане.

Чому в мене з’явилися такі думки? Бо я не зрозумів, що вдала проповідь цього священика, його радість і успіх здійснять і на мене благотворну дію. Іншими словами – він «поділиться» зі мною своїм успіхом. А так – в очах один одного ми являємо загрозу. Розумієш? Тобто коли в тебе щось виходить, я тобі заздрю, а коли в мене – ти заздриш. Ми не розуміємо, що всі ми – промені Одного і Того ж Сонця, діти Одного і Того ж Бога; що ми всі – брати і, як у великій сім’ї, твоя радість мала б стати і моєю радістю.

Якби ми відчували себе в єдності один з одним і не звертали уваги на всі відмінності, у чому була б різниця? Той священик – хіба він не збирався казати проповідь про Того ж Бога, що і я? Зрозуміло, він сказав би усе по-іншому, використовуючи інші слова і вирази, але нас об’єднує Один і Той же Бог, і ми збираємося залучитися до Одного і Того ж Христа. Проте в той момент нічого подібного не спало мені на думку. Я тільки зрозумів, як важко любити.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)