Молитва митаря

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Усякий, хто прикличе ім’я Господнє, спасеться” (Діян. 2:21). Так свідчить Слово Боже. Ми – діти Божі. Нам Господь підготував спасіння, тобто можливість жити вічно, можливість разом з нашим Богом радіти і тріумфувати в майбутньому житті, у Царстві нашого Отця. І в кожного з нас є вірний знак того, що ми не пасинки, не сторонні нашому Богові. У кожного з нас є знак, що ми Йому – свої. Цей знак, це знамення нашого спасіння – молитва. Подумайте тільки: кожен з нас, яким би він не був, може молитися! Бог дарував нам цю дивну здатність, цю запоруку вічності, цей подарунок, навіть не запитуючи нас, чи вірні ми Йому, і зовсім не вимагаючи за це жодних обіцянок, не чекаючи хоч би натяку на відданість. Так вже поклав наш Бог, що говорити з Ним, звертатися до Нього може кожен: християнин або язичник, хрещений або нехрещений, – неважливо! Не треба записуватися на прийом, не потрібно жодних пристосувань, жодних доказів, що ти – свій, ти – право маєш. Право молитися, право говорити з Богом є у всякого, і “ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому” (Рим. 8:38,39).

І проте, ми, хто тут стоїть, знаємо, як нелегко користуватися цим природним правом, як важко приймати цей дивний подарунок нашого Небесного Отця. Ми знаємо, як часом непросто буває зосередитися на найпростіших і звичних словах церковної молитви, як непросто не формально, а усією душею, усією свідомістю нашою бути поряд з Богом. Чому так?

У притчі про митаря і фарисея, яку ми щойно читали за богослужінням, Господь якраз і пояснює нам, чому ми так погано користуємося Божественним даром, чому нам так важко молитися.

Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них” (Мф. 18:20). Подумаємо про це зараз. Якщо я і мій брат у Христі приходимо в храм Божий, щоб бути з Богом і хоч би короткий час перебувати в спільній молитві, тоді – страшно подумати! – Господь посеред нас. Про що каже сьогоднішня притча? Чи прийшов фарисей у храм в ім’я Боже? І якщо так, то тоді навіщо прийшов митар?

Не треба бути витонченим богословом, щоб побачити, що ці дві людини не одне й те саме шукають у молитві. Гордовитий ревнитель Закону приніс Богові реєстр своїх чеснот, тоді як Самого Бога він, по суті, і не бачить, і не чує. Йому якось і діла немає до того, що Бог про нього думає. Він просто повідомляє, що от-де він, фарисей, цим небесним “начальством” цілком задоволений і діяльність цього “начальства” стосовно себе самого схвалює і підтримує. От чому мені здається, що молиться фарисей не в ім’я Боже, а “в ім’я своє”, і от чому думаю я, що з цих двох, що увійшли до Храму помолитися, ніякої Церкви вийти не може. Бо Церква – це коли двоє чи троє зібрані в ім’я Боже; Церква, Тіло Христове, твориться там і тоді, де і коли народ, що зібрався в храмі, забуває про себе, але пам’ятає про Бога.

Гордівнику-фарисею якраз замість ікон розвісити в храмі дзеркала, щоб він міг досхочу надивитися в них на себе, коханого. Чи не так і ми поводимося в храмі, коли під час спільної молитви, тобто в той час, коли усе особисте, здавалося б, має піти і зникнути, бо Господь посеред нас! – ми зайняті своїм, зайняті собою?

Митар, грішник і злочинець Закону, починає свою молитву з того ж слова, що і фарисей. Як і самовдоволений старозавітний охоронець Закону, він прикликає ім’я Господнє, так само, як і він, каже: «Боже!». Проте навіть нам, хто живе через дві тисячі років, чутна різниця в інтонації, з якою той і другий вимовляє це слово, навіть нам зрозуміло, яка глибока прірва лежить між цими двома прикликаннями імені Божого!

От чому так важко нам зберегти увагу на молитві. Хвалитися своїми подвигами можна і не особливо утрудняючи себе концентрацією уваги, зібраністю душі, зосередженістю серця. Усі ці якості молитви виникають тільки тоді, коли серце твоє “скорботне і смиренне”, коли душа твоя не нагороди шукає в Бога, а пощади! От чому упокорений митар “пішов до дому свого виправданий більше, ніж…” самовдоволений фарисей: він благав Бога як злочинець благає суддю про прощення.

Молитва стає зосередженою тільки тоді, коли вона – не перерахування власних заслуг, а благання, крик про милість. Якби ми насправді вжахнулися гріху, який, як метастази ракової пухлини, уразив усю нашу душу, усе тіло наше, молитва наша ніколи б не була розсіяною і в’ялою. Якби, подібно до жалюгідного митаря, ми дійсно могли усвідомити, як нескінченно ми далекі від любові, від милосердя, від співчуття, іншими словами – як далекі ми від Бога, тоді б лише одне благання, лише один крик вирвався з наших грудей: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея