Притча про батька
Притча про блудного сина (Лк. 15:11-32)
У притчі, традиційно іменованою притчею про блудного сина, можна побачити декілька життєвих історій. Одна, найбільш очевидна і загальновідома, – це історія молодшого сина, який покинув свого батька, але згодом одумався, розкаявся і повернувся в отчий дім. Друга історія – епізод зі старшим сином, якого здивувала і обурила поблажливість батька до провинностей брата. Третя – найменш помітна: це життя батька, від якого пішов син. Сьогодні хотілося б сказати кілька слів саме про батька.
Зосередимо свою увагу на одному короткому реченні: “І батько розділив між ними майно” (Лк. 15:12). За цим лаконізмом стоїть багато що. Необхідність ділити майно – це лише слідство. А причина тут та, що молодший син вирішив піти з дому і почати жити своїм життям. Не вдаватимемося до історичних і етнографічних подробиць: для якихось часів і народів це цілком нормально, для якихось – дивно і дико. Але в наші дні в житті майже кожного батька, матері настає момент, коли дитину, яка виросла, потрібно відпустити – не дивлячись на те, що батькам очевидні всі ризики такого рішення. А якщо дітей декілька – то всі сумніви і терзання доводиться повною мірою переживати раз за разом.
Тут можна заперечити: діти не запитують дозволу, не надають нам вибору – просто одного прекрасного дня виявляється, що син або дочка – вже не дитина, і він (вона) хоче у своєму житті все вирішувати самостійно.
Насправді вибір є завжди.
Можна обуритися невдячністю того, кому віддано стільки безсонних ночей, заявити права на своє дитя як на власність і не підпускати до нього нікого – у результаті такого ставлення ми бачимо тридцяти- і сорокарічних людей, які не можуть одружитися і вийти заміж, тому що батьки (частіше мати, а іноді і батько) з порогу відкидають усіх обранців просто тому, що бачать у них конкурентів, які претендують на те місце в житті дитини, яке до цієї пори займали вони, батьки.
В інших випадках батьки бувають настільки ображені непокорою свого чада, що їм легше зовсім вилучити його зі свого серця: ти мені більше не син, я тобі не батько, живи як знаєш.
Проте є і третій шлях – це шлях внутрішнього прийняття того, що природне і неминуче (хоча і ризиковане і небезпечне). Мудрі батьки приймуть претензії своєї дитини на самостійність з повагою і доброзичливістю. Їх почуття такту підкаже їм, де треба скоротити свою присутність у житті сина чи дочки, а де ненав’язливо підказати, порадити, підставити плече, протягнути руку допомоги – а якщо станеться драма чи трагедія, то проковтнути своє даремне і жорстоке “я ж говорив”, але, навпаки, допомогти, утішити, зігріти. Якщо ж батьки – християни, то вони ввірять життя своєї дитини самому Небесному Отцю.
І от євангельський батько (навіть якщо ми матимемо на увазі буквальний сенс розповіді і бачитимемо в батькові двох синів звичайну людину) був, ймовірно, з числа цих люблячих і мудрих батьків. Коротка розповідь не задовольняє нашої цікавості відносно різного роду подробиць: в яких словах молодший син повідомив батьку про свій відхід? чи намагався батько його відговорювати? чи говорив син щось різке і образливе або, навпаки, замкнувся в собі і мовчав до самого відходу? Зрозуміле одне: батько не захотів чинити перешкод своєму синові: він віддав йому частину майна (що, можливо, було непросто) – і відпустив його (що було незмірно важче). Він визнав його право нести відповідальність за свої вчинки, але не відрікся від любові до сина, не дозволив серцю перестати боліти про своє чадо. І син у глибині душі це знав і розумів – інакше навряд чи він наважився повернутися додому.
Повернення сина – це не лише яскравий образ покаяння грішника. Це ще і прекрасний приклад глибокої, терплячої, мудрої батьківської любові. І якщо навіть на землі зустрічаються такі батьки, то що сказати про Небесного Отця? Ми всі звикли до слів про те, що Бог довготерпеливий, що Бог є Любов, що Він – люблячий Отець. Але, на жаль, усе це якось занадто затерто. Притча ж про блудного сина знову і знову нагадує нам про те, що в нас дійсно є Отець, Який ставиться до нас з довірою і любов’ю, Який шанує нашу свободу – але при цьому завжди готовий прийти на допомогу, Який уміє відійти убік – і приймає нас у Свої обійми, коли, отримавши гіркий досвід у поневіряннях у далеких країнах, ми приходимо до Нього і кажемо: “Отче!”
Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)
Усе по темі: Неділя про блудного сина