Не можна, і ще раз не можна

…Під час Літургії плач у храмі: жаліслива бабуся сунула дитині цукерочку, а мама відібрала, бо їй причащатися, не можна.

У парафіянина запитали про сенс одного місця молитви перед Причастям. Він зніяковів: «Я не знаю. Якось жодного разу про сенс не замислювався, адже головне – встигнути прочитати перед Причастям ці самі молитви і канони, а вони довгі. Увечері прийдеш з роботи, встанеш з молитвословом, читаєш – очі злипаються, який там сенс. А не вичитати все не можна».

Талановитий художник за наполяганням духівника кинув живопис. І через якийсь час з горя став попивати: «Розумом усе розумію, але душа ниє без пензлів і полотна. Намагався перемкнутися, ікони писати, але не зміг, не моє це. А світське мистецтво – воно пропаще, не можна».

Зима, мороз. Молода жінка молиться на паперті храму. Чому всередину не заходить? Адже замерзне. А тому що народила нещодавно, ще сорок днів не минуло, сказали, що в храм заходити не можна.

Прощена неділя, канун Великого посту. Найпоширеніша фраза, що звучить у храмі цього дня, не лише «Бог простить, і я прощаю», а ще і: «Отче, благословіть мені пищу з єлеєм? У мене шлунок хворий». – «Ну і їжте все, що вам підходить». – «Як це – «усе»?! Ні, мені вже хоч би єлей дозвольте. А скоромне – не можна!». І так далі, і тому подібне.

Отець = ремінь?

Одно суцільне «не можна». Та і заповіді Божі майже всі починаються з «не». Про яку таку радість християнства ви, отче, кажете? Наша справа – каятися в гріхах, а радість – це від лукавого. Наша радість – що не мучитимуть там, у загробному світі, якщо тільки душа митарства суворі пройде. А доти – не можна.

Що, кажете, Євангеліє перечитати? Але ж дехто вчить, що мирянинові самостійно читати і тлумачити Священне Писання не можна, тільки на службі слухати благоговійно. Кажуть, один от так прочитав Біблію, тепер у психлікарні лікується. І взагалі, отче, що це у вас за розмови ліберальні такі? Православній людині волі давати негоже. Нам не такий священик потрібен. Нам Сталін потрібен, от хто. Щоб залізно керував, щоб думав і відповідав за нас, щоб порядок був, адже інакше з нами не можна.

Думаєте, я перебільшую? У жодному разі. Такий настрій поширений серед багатьох православних парафіян: неодмінно потрібно вивчити всі заборони церковні, щоб випадково не згрішити, адже Бог – Отець, а отець – це, передусім, ремінь.

Мало того, до наявних канонічних заборон народ із задоволенням приєднує свої, вигадані: між аналоєм і солеєю – не ходити, по голові Христовій ходиш; хустку в храмі не наділа – рак голови буде; на Усікновення кругле їсти – тяжкий гріх; собака в домі – благодать з дому; після причастя ікони цілувати не можна; жінці в критичні дні їсти просфору, пити святу воду, у храм заходити заборонено. І множаться ці забобони, і товстіють видавані невідомо ким книжки з довгими переліками гріхів, і тяжчають ці тягарі.

І така ж думка про Церкву існує серед неабиякої частини світської спільноти: християнство – це пригнічення свободи особистості, середньовіччя, мракобісся і домострой. У цьому погляді нецерковні викривачі Церкви, борці за толерантність сходяться, як не дивно, зі своїми уявними антагоністами – суворими «ревнителями благочестя». Не за зовнішніми ознаками – одні начебто проти Церкви, другі її захищають, але по суті: в уявленні тих і других Церква – територія суцільної заборони.

Заслужити спасіння

Що ще об’єднує тих і других? Глибинне нерозуміння того, що таке свобода.

От читає людина в Посланні апостола Павла: «До свободи ви покликані, браття». «Ага, – думає. – Нумо, що там далі, що там ще про свободу?» А далі: «Тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті» (Гал. 5:13). «Ге, – розчаровано думає людина, – яка ж тоді радість? Адже радість – це якраз і є догоджання плоті. Їжа-питво, красивий одяг, секс, поїздки в Гоа, «благодать» – у сенсі, після трудів праведних та після лазні випити заслужений кухлик пивця холодного. Ну, ще простий набір простих почуттів, що відчуваються наприклад до жінки, дитини, рідного дому, красивого пейзажу. Усе це і багато що інше, що описується одним поняттям «приємності». А тут написане, що це ніби як погано. Знову, виходить, заборона».

І далі людина вибирає: або увійти до цієї системи заборон, постаратися стати тут своєю, навчитися поводитися добре і тим заслужити спасіння, а там, дивишся, набути права іншим забороняти і повчати. Чи зітхнути: навіщо це все мракобісся, і відкинути Церкву, раз вона забороняє все, від чого я не в силах відмовитися.

Але і та, і друга позиція – породження матеріалізму, в якому ми варимося з молодих нігтів, нечуйності до Христа і євангельської Звістки, небажання знати Царство – нашу справжню Батьківщину, невміння і небажання жертовно любити. І церковні апологети заборон, і нецерковні апологети вольниці в цьому єдині.

Рекомендації для життя

Так, апостол правий: свобода – не привід для догоджання плоті. Не привід для потурання беззаконню похоті, гордині, гніву, розпусти для виправдання власної нечистоти (саме це нерідко мають на увазі під «свободою» багато критиків Церкви).

Свобода – це відповідальність у жертовному служінні тому, кого любиш, і готовність йти за ним і на Голгофу, і на Воскресіння, і жити з ним вічно. Словом, свобода єдина з любов’ю, з тим головним, що нам заповідав Бог. А без любові немає і радості, немає і позитивного сенсу в житті. І що робитиме такий ревнитель заборон у житті вічному, чим він там житиме – навіть гадки не маю.

Самими обмеженнями, хоча вони бувають і потрібні в процесі дорослішання особистості, життя не вичерпується.

Скажімо так, заповіді-заборони – це рекомендації для виживання, а заповіді свободи і любові – рекомендації для життя, адже обмежуватися тільки виживанням неможливо.

Так, маленькій дитині потрібно казати «не можна» – щоб не лізла пальцем у розетку, не грала із сірниками, не дзюрила в штани, а вчилася ходити на горщик. Але є у світі, окрім цього, інші важливі речі: навчитися вибору і відповідальності за свій вибір, навчитися любити, навчитися бути щасливим і дати щастя ближньому, навчитися творчому ставленню до праці, вкласти в справу ті таланти, які тобі дав Бог, і ними примножити Його Царство. Навчитися гідно померти і воскреснути услід за Христом. Це може зробити тільки вільна людина. А безвідповідальний, який вважає за краще до старості мати над собою няньку, яка то карає, то нагороджує смачненьким, яка керує, вказує, що робити, і відповідальність за це бере на себе – не зможе.

Автор: священик Сергій Круглов