Гра – це ритм, гра – це музика. Якби мене попросили дати ім’я тій субстанції, з якої витканий наш світ, я б назвав її музикою. Кожна людина занурена в музику і гру, кожен створений рухається в ритмічному танці буття, і в цьому немає нічого поганого, така природа створеного світу. Більше того, люди, яким вдалося «осідлати» цей ритм, оволодіти їм, несвідомо відчувають, куди їм потрібно йти і що робити, і зазвичай не помиляються. Але так вже влаштована людина, що вона всяку благу річ може обернути собі на погибель.

Синдром релігійної самодостатності

Усі сфери нашого життя пронизані грою, і це нормально. Наука, політика, освіта, медицина, мистецтво – скрізь ви знайдете не лише повнокровне здоров’я гри і творчого пориву, але і «адміністративну самодостатність», гру заради гри. Гра архаїчна і примітивна, тому її першими жертвами стають найбільш інтелектуально нестійкі. Проте цей список буде неповним, якщо ми не осмілимося включити до нього релігію.

Релігія – це здатність людини виявляти внутрішній досвід віри. Якщо цей досвід досить інтенсивний, він вимагає втілення в знаку, символі, міфі або ритуалі. Значне має бути зазначене. У цьому сенсі релігія є один з різновидів творчості, що підкоряється своїм внутрішнім законам, зі своєю музикою і ритмом, зі своєю грою.

– Звучить зухвало: релігія і гра!

– Але ж ми говоримо не просто про гру як про щось несерйозне і фальшиве. Ми маємо на увазі, що гра є універсальний принцип людської діяльності, вона лежить у самій основі творчості. Гра – це, якщо завгодно, «шум буття» зі своїм «мелодійним малюнком», зі своїми закономірностями, і, як всяка музика, проста у своїй геніальності, гра може зачаровувати, замикатися на собі, перетворюючись із засобу в мету, з інструменту в кумира.

Релігія оформляє і організовує досвід віри, зустрічі людини з Нетутешнім Богом. Віра – це «надлишок серця», який жадає виразитися у відчутний символ, потребує знаку.

Віра не може без релігії. Віра – це завжди «вихід з берегів», потреба в «новому руслі». Але досвід показує, що релігія цілком може обходитися не лише без віри, але навіть і без Бога.

Кожна віруюча людина, як і церковна община, може знаходиться в небезпеці непомітно скотитися в стан «релігійної самодостатності».

Релігія на місці Бога

Починається усе з цілком законного і зрозумілого відділення вірного від світу. Якщо світ лежить у злі, якщо людина зіпсута, то слід створити свій світ, який буде безпечним острівцем у цьому бурхливому життєвому морі. Так релігійні люди створюють для себе культурні і культові гетто.

У живої людини є безліч потреб, які примушують її вступати в контакт із зовнішнім світом. Щоб цього уникнути, у нас є православне кіно, православне фентезі, православні психологи, православний футбол і навіть православний дрескод. Коли я був школярем, один єпископ змусив мене розстатися з неймовірно зручною сумкою:

– Зніми! Це не по-православному!

Нічого особистого. Просто релігія.

І це абсолютно зрозумілі речі. Це нормально. Так релігійне суспільство проходить шлях боротьби за ідентичність.

«Релігійна похітливість» з’являється трохи пізніше і далеко не у всіх, але кожному слід пам’ятати про цю небезпеку, бо жодна релігія не може обійтися без своїх «бюрократів».

Апостол Павло у своїх посланнях неодноразово згадує групу людей, що завдавали йому неприємностей. Це вірні, які постійно займалися нескінченними богословськими суперечками:

• «Йдучи до Македонії, я просив тебе залишитися в Ефесі і умовляти деяких, щоб вони не навчали іншого і не займалися байками та нескінченними родоводами, які більше викликають суперечки, ніж Боже утвердження у вірі» (1 Тим. 1:3-4).
• «Нерозумних же змагань‚ і родоводів, і суперечок‚ і чвар про закон уникай, бо вони некорисні і марні» (Тит 3:9).

У Росії таких товаришів називали начотчиками. Для них сенс релігійного життя зводився до своєрідної «гри в бісер», інтелектуальній битві з перестрілкою цитатами, джерелами, одним словом, боротьбою, теологічним спортом, в якому є свої чемпіони і допінгові скандали.

Саме цей різновид гри можуть «підхопити» люди, захоплені боротьбою за чистоту Православ’я, супротивники екуменізму і сект. Справа, якою схвильовані ці люди, дуже важлива і серйозна, але і небезпека велика. Мені зустрічалися православні, які не були християнами, і ревнителі віри, які спокійно обходилися без Христа.

Гра в спасіння

Проте окрім богословських змагань релігія може запропонувати інші форми гри, і найвідоміша з них – це «гра в спасіння». Цілий букет емоцій! Нескінченний серіал, в який ви можете включити не лише родичів, дітей і знайомих, але навіть і свого духівника. Сконцентруйтеся просто на підготовці до сповіді. Скільки азарту в складанні переліку гріхів! Є навіть спеціальні посібники і таблиці з діаграмами! Дивуюся, чому досі не з’явилися зручні мобільні додатки?

І потрібно б сміятися, та не смішно. Яке жалюгідне видовище – людина релігійна, але вже давно не віруюча, людина, у якої релігія витіснила віру. Бюрократ, який загіпнотизований грою паперів, тек і статистики, жалюгідний, але він лише грає в одну з багатьох дорослих ігор, набуваючи сенсу життя в цій дріб’язковій метушні і кругообертанні. Віруюча людина, захоплюючись похітливістю гри в релігію, зовсім не помічає, що в якийсь момент вона починає обходитися без людей, а потім і без Бога, і це ніяк не заважає їй рятуватися.

З живими людьми не оберешся клопоту. З Живим Богом життя стає складним і непередбачуваним. Бог повинен знати Своє місце і не виходити за рамки Свого «іконного окладу». Бог не повинен заважати моїй релігії!

Слово «релігія» зазвичай перекладають як «зв’язок» – зв’язок між людиною і Богом. Буває так, що релігія замість зв’язку стає перешкодою між мною і Богом, і це найсумніше, що може статися з християнином.

Один мій приятель, міркуючи про нашу релігійну метушню, про захоплюючі землетруси в нашій «церковній пісочниці», сказав грубо, але точно: «Таке враження, що Христос в нас, як той власник «хати на Новий рік»: усі святкують, веселощі в розпалі, застілля і танці, а про хазяїна вже давно усі забули».

Якщо в пеклі є рівні, то саме дно відведене для відправлення точного релігійного культу, для «релігійних ігроманів», яким не потрібні ні люди, ні Бог. Як не пропустити в себе в очах цей вогник релігійної похітливості? Адже боротьба з грою сама може перетворитися на гру.

І так страшно буває запитати себе:

– Хто я – християнин або лише гравець?

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Християнство і релігія