Дитина скандалить і гримає дверима. Як визнати, що з твоїм вихованням не все гаразд

Але терпіння дійсно потрібне – в усьому. І коли проблеми з чоловіком, коли він йде, грюкнувши дверима, а ти не перестаєш чекати його і сподіватися; і коли дитина, зростаючи, починає зі скандалами втікати з дому – на все це потрібне терпіння. Так, скандали. Так, грюкання дверима.

Ти йдеш до духівника на сповідь і кажеш: «Отче, зробіть щось! Підкажіть, як бути!» А що духівник може порадити? Що взагалі тут може порадити людина? І що тобі хотілося б почути? «Молися, терпи…» – «Скільки ж мені ще терпіти, отче? Коли дитина зміниться?» – «Не знаю, коли. Але треба потерпіти». – «Але, отче, вона мене зневажає! Я їй починаю казати – а у відповідь лайка, зневага, образливі слова. Як це терпіти? Звідки узяти сили? Ще вчора я була для неї на першому місці, а тепер доброго слова не дочекатися! Вона взагалі говорити зі мною не хоче, не хоче мене слухати! Нічого не хоче».

Визнати, що з твоїм вихованням не все гаразд, – це величезний бонус

«Отче, – нарікала якось одна жінка на сповіді, – пам’ятаю, як мій синок, будучи зовсім крихтою, не відпускав мене від себе ні на крок! Якщо нам з чоловіком вдавалося залишити його з моєю сестрою, щоб сходити удвох у кіно або на концерт, він не угамовувався, поки я не прийду. Ніщо його в такі моменти не радувало, не цікавило, йому була потрібна тільки я. А тепер цей «малюк», який колись був так прив’язаний до мене, не бажає навіть дивитися в мій бік! Спілкується з ким завгодно – з друзями, зі знайомими, – тільки не зі мною. І удома майже не буває – іноді його цілими днями немає. Йому подобається таке життя – на стороні. Адже колись він і кроку без мене ступити не міг. Як мені це витримати, отче? Скільки ще терпіти, скільки чекати, поки він захоче повернутися назад?

Буває, чекаю його весь вечір, слухаю, чи не обертається ключ у замку, не можу заснути. Лежу і думаю: «Ну, коли ж він прийде, коли прийде?» Дивлюся на годинник: пів-одинадцятої, пів на першу, от вже і половина третьої ночі, четверта година. Одного разу він прийшов о пів на п’яту ранку. А я весь цей час не спала, чекала його. Куди вже більше терпіти? Що ще робити? У мене вже немає ніяких сил». Запитуєш, що ще тобі робити? Чекати. «Та як це можливо – стільки чекати?» З вірою. Тільки з вірою. Якщо віриш у Бога – чекатимеш. Якщо ж ні – це дійсно неможливо.

Тільки той, хто сподівається на волю і допомогу Божу, уміє чекати. А люди, що сподіваються на себе, усе поспішають вирішити самостійно, а через роки, наробивши помилок і розчарувавшись в усьому, приходять і кажуть: «Нічого в мене не виходить. Я все пробував. Бігав за ним, кричав, сварився, замикав на замок, тягав за комір, бив по щоках – чого тільки не робив! А результат – знаєте, який? Я в повному відчаї. Я у відчаї від самого себе, я розчарувався в усіх своїх методах виховання, я зрозумів, що не тактика, яку я вибрав, ні аргументи – не діють. Як бути?»

Знаєш, що я можу сказати тобі на це? Блаженний той, хто розчарувався в собі, у своїх силах. Ти – блаженний. Бо зрозумів те, чого багато хто доки так і не зрозумів, і невідомо ще, коли зрозуміє. Що саме? Що людина сама по собі – суцільне розчарування. І визнати, що з твоїм вихованням не все гаразд, – це величезний бонус.

Послухай мене уважно: саме момент відчаю і розчарування – найвідповідніший для того, щоб покласти усі надії на Бога. Отже дуже добре і корисне в собі розчаруватися. Тоді ти звертаєшся до Бога.

Св. Никодим Святогорець так і казав, що необхідна та основна передумова для того, щоб полюбити Христа і почати сподіватися на Нього по-справжньому, – це розчарування у власних силах. Коли людина каже: «У мене нічого не виходить. Я не можу допомогти ні собі, ні іншим. Я не можу допомогти своїй дитині. Усі мої надії і очікування рухнули». І що ж після цього? Починаєш сподіватися на Бога. На Бога! Не на себе. Бо на себе ти сподівався багато років, і в результаті не добився нічого доброго. Стільки часу розраховував на свої сили, а усе провалилося з тріском. І на щастя, ти це зрозумів. Настав твій час звернутися до Христа і набути справжньої сили.

Ми називаємо себе вірними, але чого домагаємося усе своє життя?

Так, звичайно, багато хто і зараз каже: «Я вірю в Бога». Але це все в теорії, бо на практиці Господь стоїть у нас десь там, у кутку. «Як у кутку?» – здивуєшся ти. Так, на практиці – саме в кутку. Ми називаємо себе вірними, але чого домагаємося усе своє життя? Хочемо самостійно вирішувати свої проблеми – зокрема і проблеми з дітьми. Ми їх контролюємо, караємо, повчаємо, приймаємо за них рішення і думаємо, що в наших силах управляти усім на світі: дитиною, дружиною, чоловіком, кар’єрою. А насправді ми просто великі егоїсти. І цей наш величезний егоїзм не дає нам сил терпіти. Але тепер настав час ввірити усі свої проблеми Господові. Не собі. Бо наші «сильні» сторони – це гнів, лють і неймовірний егоїзм. Подивися і порівняй силу твоїх рук і рук Господніх! У Нього вони всі в крові, бо пробиті цвяхами, якими ми розіп’яли Його на Хресті. І завдяки цим отворам руки Господні мають неймовірну силу: вони поглинають будь-яку ваду, будь-який гріх, пристрасть і прикрість. Бо Він є «Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ін. 1:29).

І Його скривавлені руки дають твоїй дитині можливість дихати. Адже якщо дитина придивиться до цих отворів від цвяхів – що вона побачить? Любов, любов і ще раз любов. І повагу. Розумієш? От і почекай тепер. Почекай, і побачиш диво. Вияви терпіння. Тепер ти знаєш, що таке терпіти, знаєш, що означає упокорювання, витримка – от і чекай. Терпіння, витримка та упокорювання йдуть рука об руку. Тому що терпляче чекати може тільки упокорена людина. Егоїст чекати не вміє. А упокорений чекає, бо знає: у Бога – Своя швидкість, Свій ритм. І дитина моя зміниться не тоді, коли я захочу, а коли захоче вона сама і коли захоче Бог. Тільки тоді.

Іноді я чую: «Ну, нехай вона зміниться! Нехай хоч би перед смертю я за неї порадію!» А як можна бути упевненим, що людина зміниться до того, як ти помреш? Можливо, це станеться і потім. Можливо, Бог хоче, щоб ти потерпіла до самої смерті, так і не дочекавшись змін, як би ні хотілося. Але ці зміни побачить Господь, і ти також їх побачиш – звідти, з вічного життя. Потрібне тільки терпіння – велике терпіння. Треба чекати відповіді на свою молитву. Ти помолилася учора? От і чекай. Коли ж виконається прохання? Не хвилюйся про це. Коли стріла твоєї молитви долетить до Божого серця і простромить його, коли воно забарвиться кров’ю твоєї любові – тоді побачиш результат. Ти пустила учора таку стрілу? Чекай. Вона летить. Жодна молитва не залишається без відповіді. Потрібне тільки терпіння. І чекати.

Дехто хоче побачити результат тут же, прямо зараз. От щоб увечері помолитися, а назавтра все вже виконалося. Таке теж можливе. Але узявши чотки в руки, не розраховуй на миттєвий результат.

Як багато хто з тих, хто приїжджає на Афон, хоче побачити Бога після першої ж нічної служби! Ці люди чомусь упевнені, що, відстоявши на молитві одну ніч, вони тут же побачать неземне світло, розумієте? Ні, так не вийде.

Треба довго терпіти, довго чекати. «Господи, Ти Сам знаєш, коли виконати моє прохання. Я почекаю. Адже «твердо я надіявся на Господа, і Він прихилився до мене і почув молитву мою». І я знаю, що Ти звернув на мене увагу, побачив, почув мене, а тепер – необхідно почекати». Очікування – це дуже добре і корисно. Корисно чекати Бога, проявляючи терпіння.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)