Блаженні ті, що не бачили
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Христос воскрес!
Моменту воскресіння Христового не бачила жодна людська душа. Ніхто не знає, як це було, ніхто не може розповісти, ніхто не може описати простими словами цю дивну мить, коли вічність увійшла до часу, коли первозданне Світло, що осяяло колись створюваний Богом світ, осяяло найпохмуріший куточок цього світу – склеп на голгофському схилі. Це чудове світло не можна було бачити людським очам, як не можна було народу Божому дивитися на обличчя Мойсея, що спустився з вершини Синаю, не можна – бо лице його блищало неземним світлом (Вих. 34:29).
Так, у ніч Воскресіння ніхто не бачив, як сяяло нестворене світло, що навіки обпалило полотно плащаниці. Ніхто не бачив, і, проте, уся Церква от вже майже два тисячоліття співає: «Воскресіння Христове бачивши!» Хто ж вони, що не бачили і повірили? Хто ж вони, що хоч і не сподобилися «вкласти руку в ребра» (див. Ін. 20:27) Сина Людського, але вірять у те, що дійсно воскрес Христос? Чому з радістю, якої «ніхто не відбере» (Ін. 16:22) від нас, ми знову і знову виголошуємо невіруючому світу про те, що ми, християни, дійсно бачили воскресіння Христове?
Тільки через те, що і справді кожен з нас зміг стати «вірним», тобто віруючим у незбагненну істину про Бога, Який став Людиною, про Бога, Який помер за тих, кого Він створив, помер, а потім воскрес, назавжди скасувавши смерть і пекло! Фома-Близнюк анітрохи не більше за інших апостолів сумнівався в достовірності найбільшого дива в історії людства. Цей сумнів – не його біда і не його провина! Ніхто і ніколи до того не повертався в цей світ, зробивши крок у володіння смерті! Ніхто і ніколи не воскресав з мертвих! Було чому дивуватися.
Але і ті, що «вклали руку», свідки дива могли залишитися – і залишилися! – невіруючими. Лише апостоли, «мале стадо» (Лк. 12:32) Христове, з усього народу Божого виявилися здатними «побачити і увірувати» (див. Ін. 20:8). Адже і це теж – не їх перемога і не їх заслуга. Ми повинні пам’ятати слова Спасителя, звернені до апостола Петра, до Симона, сина Іониного: «Блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах» (Мф. 16:17).
«Не плоть і не кров» відкрили Фомі велику Істину, яку він сповідував своєму Спасителеві і Господові, а Бог, «Який на небесах»! Не наукові дослідження, не оригінальні гіпотези, не абсолютно безумні спроби алгеброю виміряти гармонію, тобто методами позитивної науки спробувати дослідити «дихання Духа» (див. Ін. 3:8), а незбагненне диво віри відкриває кожному новому поколінню людей цю велику Істину про Бога, Який утілився, помер і воскрес, і примушує все нових і нових вірних услід за юним галилеянином виголошувати от вже два тисячоліття: «Господь мій і Бог мій!» Так діє в Церкві Дух Святий! Так виконується пророцтво Спасителя про Нього, про Духа-Утішителя: «Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я говорив вам» (Ін. 14:26).
Весь світ, що «лежить у злі» (1Ін. 5:19), шукає доказів буття Божого, знову і знову з наполегливістю повторюючи питання прокуратора Іудеї: «Що є істина?» (Ін. 18:38). Людський розум, що завжди ставить саме себе критерієм цієї самої, так званої істини, не в змозі усвідомити, що Ім’я Боже є Тайна, що «у лукаву душу не ввійде премудрість і не буде жити у тілі, поневоленому гріхом» (Прем. 1:4), і що Істина – не «що», а «Хто». Не може чужа покаянню людина прийняти одного разу і навіки те, що вже прозвучало колись для тих, хто «має вуха»: «Ісус сказав йому: Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене. Коли б ви знали Мене, то знали б і Отця Мого. І віднині знаєте Його і бачили Його» (Ін. 14:6,7).
Не просвічені дивом П’ятидесятниці апостоли одного разу вжахнулися, побачивши воскреслого Господа, коли «Сам Ісус став посеред них і сказав їм: мир вам. Вони схвилювались і злякалися, гадаючи, що бачать духа» (Лк. 24:36,37). Для них звичніше і легше було думати про примару, про галюцинацію, про міраж. Їм, тоді ще не просвітленим, галилейським рибалкам, як і нам, які нині заплуталися в «мудрості» світу цього, простіше було залишатися в невіданні, ліниво підміняючи правду про Бога, що тривожить душу, заспокійливими міркуваннями про «примари» і «міражі» або, як ми це робимо тепер, високовченими суперечками про «Світовий Розум» або «Надцивілізацію». Проте Померлий за нас на Хресті хоче нашої досконалості, а не піклується про безтурботний спокій і душевну облаштованість врятованих. Тому Він вимогливо і строго закликає нас: «Прийміть Духа Святого» (Ін. 20:22). Тому Він з надією і любов’ю чекає від нас сповідання, яке вирвалося з палкої і вірної Фоминої душі: «Господь мій і Бог мій!». Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Неділя про Фому