У церковному умовлянні духівника до того, хто кається перед сповіддю, між іншим сказано, хто приховує на сповіді свої гріхи, той подвоює їх. Так воно і є; бо така людина до гріха, який приховала, додає інший гріх: вона бреше перед Богом, Який Сам невидимо стоїть, приймаючи сповідання наше. Але, на жаль, багато з християн цим не напоумляються; одні через хибний сором, другі через гордість, треті через маловір’я, четверті просто через нерозуміння усієї важливості святійшого таїнства покаяння – приховують на сповіді свої гріхи і таким чином виходять від сповіді не лише не очищеними від гріхів, але і ще більш обтяженими ними.

Зважаючи на це чи нам соромитися розкрити свої рани гріховні перед одним священиком, який не більше, як свідок нашої сповіді перед Богом? Соромно! А брехати перед Богом хіба не соромно і не безсовісно? Страшно! А тому, хто не розкаявся тепер, відкривати гріхи на суді Божому, перед безліччю Ангелів і людей хіба не страшніше буде? Боляче для самолюбності! А на всесвітньому позорищі хіба воно менш боляче буде? Ні, браття, від Бога не сховаєшся. Він знає усі наші гріхи, усі наші гріховні рухи сердечні, усі найбільш потаємні наші гріховні наміри. Тому, що ж з того, що ми перед духівником здамося чистими і правими? Чи легше нам від того буде? Ні. Погано нам буде відповідати, каже св. Златоуст, «коли небо і земля, повітря і вода повстануть проти нас на свідоцтво беззаконня наших. Якщо ж і всі умовчать, то самі помисли наші, самі справи наші, особливо стануть перед очима нашими, засуджуючи нас перед Богом». Тому, поки є час, наверніться до Господа з істинним, нелицемірним і відвертим покаянням, – «у посту, плачу і риданні. Роздирайте серця ваші, а не одяг ваш, і наверніться до Господа Бога вашого» (Іоїл. 2:12,13). Амінь.

Пролог