Зцілення розслабленого, Артус Вольфорт

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Які тортури – пролежати тридцять вісім років у розслабленні і хворобі біля джерела зцілення і не мати жодної можливості за всі ці тридцять вісім років їм скористатися! Який жах – помирати від спраги поряд з джерелом, чуючи веселе дзюрчання води, спостерігаючи гру сонячних відблисків у прохолодних струменях! Яка безнадійність – народитися і все життя прожити в православній країні, у надрах тисячолітньої християнської культури, але так і померти не просто безбожником, а лютим гонителем Церкви Христової, померти без надії на Воскресіння, без віри у свідомість і доцільність буття!

Чому ж Милосердний Бог не допоможе всякому струдженому, чому Всемогутній Творець не вирішить разом усі проблеми, не угамує спрагу, не напоумить тих, хто заблукав? Чому? Через те, що «любов довготерпить» (1Кор. 13:4). Через те, що милосердя Боже хоче не миттєвого успіху, не удачі і досягнень тут і зараз, але вічного і непохитного спасіння душі кожного грішника, такої всезагальної згоди творіння і Творця, «щоб Бог був у всьому все» (1Кор. 15:28). Адже Бог наш, Який створив людину подібною до Самого Себе, а отже, вільною, чекає і від нас вільного ж вибору між добром і злом, між надією на власні сили і сподівання на свого Творця. Адже Бог наш – вічний, і в Нього немає ні «учора», ні «завтра», і те, що нам здається кінцем життя, насправді – тільки початок! При такому розумінні очевидно, що навіть якщо все життя минуло в розбої і гріху і тільки в його останню мить відкривається вмираючому Істина – не все втрачене, життя прожите недаремно! Бо живемо ми не заради того, що кануло в небуття, того, що минуло, а для вічного майбутнього.

Зцілення розслабленого, Бартоломео Мурільйо

Здавалося б, а на кого ще окрім Бога сподіватися нещасному хворому, який усе своє життя пролежав у галереї «Дому милосердя»? І проте, усі ці роки він чекав «людини, яка опустила б його в купальню, коли збуриться вода» (Ін. 5:7). Так і кожен з нас «чекає людини», чекає сприятливих обставин, чекає зовнішніх причин для того, щоб почати внутрішнє переродження. Чи не безумство це? Чи не показує нам сьогоднішнє Євангеліє з усією очевидністю марність сподівання «на людину»? Чи не свідчить історія розслабленого про безглуздя надій на «сильну особистість», на власну винахідливість, на якісь сприятливі обставини? Адже недаремно перша заповідь, що обіцяє блаженство, є заповідь про убогість духовну, тобто про такий стан духу, про таке влаштування розуму, коли прозоро-ясними стають слова Господа про те, що «без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5). Невже ціле життя має минути, щоб я сам, услід за цим розслабленим, зрозумів, що джерело зцілень не поза мною, а – усередині? Адже як сказав Сам Лікар душ і тіл: «Не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: ось, воно тут, або: он там. Бо Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:20,21).

Бідному розслабленому тридцять вісім років знадобилося, щоб зрозуміти, що не в сильних руках його спасіння, а в сильній вірі, що не фізичні зусилля, а убогість духовна і безмежне сподівання на допомогу Божу зцілять його і що горезвісний «здоровий дух» зовсім необов’язково має перебувати в «здоровому тілі». Та і сам цей дух – зовсім не наслідок відсутності страждань, зовсім не самовпевнене самовдоволення, а «любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5:22,23). Проте пропаща людська природа така, що здоровим схильна вважати того, хто не лише не здатен хворіти і відчувати скорботу, але навіть і не розуміє, що це таке. Насправді, як зрозуміти того, хто страждає на зубний біль, якщо не співвіднести його скорботу з тим, що сам колись відчував? Що робити нашому Богові, якщо ми тільки тоді і стаємо здатними співчувати чужому болю, чужому стражданню, коли особистий сумний досвід дозволяє нам порівняти скорботу ближнього зі своєю власною скорботою?

Якщо здоров’я розлучає мене з Богом, якщо буття без скорботи перетворює мене на бездушний механізм – на що мені таке щастя? Що я з ним робити буду, коли кінчиться час і настане Вічність? Ні, здоров’я духовне – це передусім здатність співчувати, і, звичайно, здатність молитися, звертатися до Бога, шукати Бога, сподіватися на Нього, не чекаючи «людини, яка опустила б мене у купальню, коли збуриться вода». У розслабленого із сьогоднішнього Євангелія «розслаблене» не стільки тіло, скільки душа, що втратила таємничий зв’язок зі своїм Творцем, втратила чарівну здатність молитися Тому, Хто хоч і не видимий, але реальний і могутній. Тому не забуватимемо, що окрім власної невіри ніщо, «ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8:38,39). Пам’ятатимемо про це, щоб не зневірятися в скорботі, щоб не сумувати в хворобах, щоб не помирати від спраги над струмком. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про розслабленого