Коли хто тяжко згрішить, ми, звичайно, тільки почуємо про гріх такої людини, зараз же почнемо судити її, докоряти, глузувати з неї і готові буваємо роздзвонити про неї все і кожному. Чи добре це? Ні, бо гріх засудження – найгидкіший Богові і найприємніший нашому ворогові. Тому не із словом кепкування, докору і засудження ми повинні ставитися до грішників, а в дусі любові Євангельської – із співчуттям, з участю, з щирим бажанням навернути грішника на шлях правий.

Отже, не насміхатися, не докоряти, не засуджувати ми повинні грішника, а тужити про нього так само, як про самих себе, і не лише тужити, але і напоумляти його. І справді, хіба не жалюгідна людина, яка грішить? Вона ображає Бога, впадає у владу диявола, губить душу свою на віки. Тому на нас, за заповіддю Христовою про любов до ближнього, лежить прямий обов’язок вказати йому всю безодню загибелі, до якої прагне він, вирвати його з рук ворога, зцілити його грішну душу. Приклад такої любові до грішників показав нам і Сам Господь: «Не здорові потребують лікаря, але хворі; Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мк. 2:17).

Будемо ж не суддями грішникам, а терплячі, учительні і велелюбні, думаючи про них, як про людей, що зазнали нещастя. Станемо робити для спасіння їх усе, що вселяє нам і приклад Господа, що віддав Себе на смерть задля спасіння нас грішників, і обов’язок любові до ближніх. Можливо, Господь дасть, і напоумимо їх. А якщо напоумимо, то що може бути вище за це щастя для нас? «Браття! – каже апостол Яків, – Якщо хтось із вас відхилиться від істини і хтось наверне його, нехай той знає, що хто звернув грішника з облудної путі, спасе душу від смерти і покриє безліч гріхів» (Як. 5:19,20). Амінь.

Пролог