Нещодавно вжахнувся – як же багато сучасна людина сміється. Якісь нескінченні ТБ-шоу, жарти в Інтернеті, газети і журнали, набиті анекдотами, професійні гумористи – улюбленці публіки. На цьому фоні традиційні циркові клоуни давно вже виглядають не смішно, а дещо сумно, як і все, що безповоротно йде від нас. Таке відчуття, ніби люди просто бояться припинити цей свій сміх, “перескакують” з однієї смішної хвилі на іншу. І так з ранку до ночі. Трохи серйозно поговорили, і знову жарт, знову іронічне висловлювання, витівка. Ні, я не те, щоб засуджую цю справу, я і сам зубоскал ще той. Але ж це перейшло будь-які межі, причому, давно.

І добре б, якщо б сміх був добрим, радісним. Так ні, майже суцільна іронія, скрізь саркастичні репліки, прагнення висміяти, принизити. Нині рідко коли буває добрий гумор. Втім, це мої суб’єктивні враження. Можливо, комусь пощастило більше, і він бачить зовсім іншу картину. А я, на жаль, спостерігаю ось цей розгул чорного гумору. У принципі, воно і зрозуміло: такий сміх – одна з форм психологічного захисту, вираження агресії. Втім, є ще інший сміх – вираження живої радості, сигнал, що в людини все гаразд і в організмі, і на душі. Так немовлята сміються. Але для дорослих це сьогодні рідкість. В основному, сміх нині – певний аналог показування зубів у тварин, демонстрація сили і готовності дати відсіч.

У перші роки мого перебування в Церкві, я внутрішньо обурювався словами апостола Павла, який поставив жарти в один ряд з розпустою: “А розпуста та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються поміж вами, як личить святим, і гидота, і марнословство або жарти, що непристойні вам, але краще дякування” (Еф 5:3,4). Минув час. І тепер я готовий погодитися з цими словами. Хоча, відмовитися від цієї самої жартівливості навряд чи зможу от так, відразу. Але сам вектор, напрям руху душі в апостольських словах заданий дуже ясно. І я постараюся його наслідувати, прибираючи хоч би найагресивніші форми жартівливості зі свого життя. Ну а наприкінці цитата про сміх від автора, від якого, на мій погляд, найменше можна було б чекати щось подібне: “Звичка до іронії, як і до сарказму, псує характер, вона надає поступово йому рису злорадної переваги: під кінець починаєш бути схожим на злого собаку, який кусаючись, до того ж, навчився сміятися”. Це сказав Фрідріх Ніцше.

Спробую і я потихеньку, з Божою допомогою, припинити бути кусючою собакою, що навчився сміятися. І хоч би в цій частині свого буття стати таким, яким мене задумав Господь. Може і вийде.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки