Якщо тебе образили, кинули, зрадили…

Молитимемося, щоб Господь позбавив тебе від твоєї депресії. Вона підкрадається до твоєї душі, і ти починаєш себе погано почувати, падати духом. Ти сама розповіла мені про це – тому я і розумію твій стан.

Прочитавши твій лист, я побачив, що твориться в тебе на душі – з твоїх власних слів. Нехай зглянеться на тебе благодать! Але і ти сама зроби, що можеш, – молися, молися про добре!

Молитва – це рух, який ми робимо для того, щоб вибратися з болота. Це наша спроба побачити свою душу в Божественному світлі, де немає місця мороку, що так часто оточує нас. У молитві душа «обтрушується» від цього мороку і каже йому: «Ні!» Молячись, ми відчуваємо себе дітьми Божими, дітьми Великого Отця, Який просвічує всіх, дітьми Всещедрого Спасу, в руках Якого – ключі від радості і щастя. От чому ми не повинні миритися із смутком і депресією.

У чому причина депресії? Якщо йдеться не про медичний діагноз (коли, у першу чергу, потрібен прийом лікарських препаратів), то наша печаль розвивається з душевного незадоволення в результаті якоїсь образи – наприклад, зради.

Ми починаємо бажати того, що з якихось причин не сталося. І нам здається, що отримай ми це, наш стан би покращав. «У мене депресія, – каже молода дівчина, – бо мій коханий кинув мене. Він пішов, він зрадив, він образив мене». Ми думаємо, що позбулися чогось, і якби воно повернулося до нас, депресії б не було.

Але ж можна сказати і по-іншому! «А чом би мені не отримати це назад? Не те, що пішло від мене, а ті почуття, які воно в мені викликало!» От, хлопчина кинув дівчину. Він глибоко ранив, він зрадив її, і от у неї починається депресія.

– А що ти відчувала, коли ви були разом? – запитаю я тебе. – Ти відчувала повноту, твоя душа була переповнена щастям, твоє серце раділо, хотілося жити, боротися. Життя мало сенс, ти дивилася на всі боки і раділа усьому навколо. Твій коханий викликав у тобі прекрасні почуття і відчуття. І от зараз він пішов від тебе, і разом з ним тебе покинув і твій чудовий внутрішній стан.

І я хочу запропонувати тобі дещо – просто як ідею. Чи не хочеш ти спробувати повернути це відчуття? Відчуття повноти, благодаті, блаженства, щастя і радості – те, що було в тебе раніше? Навіть якщо людина, що викликала ці почуття, зараз не з тобою? Можливо, вона була лише приводом для того, щоб радість, що завжди живе в тобі, виплеснулася тоді назовні! А зараз ця людина, цей «привід, для радості» пішла. Але ж ти напевно зможеш знайти новий привід для того, щоб знову відчути цю радість!

Бо щастя живе всередині нас. І щасливою тебе зробила не ця людина, яка є простим смертним. Звичайна людина – матеріальне тіло, сукупність клітин і молекул – не може зробити щасливою іншу людину. Що ж робить нас щасливими? Те, що живе всередині нас. А люди і події є лише приводом для того, щоб цей внутрішній стан вийшов назовні.

Спробуй відчути це за допомогою молитви. Вона допоможе тобі відчути щастя як воно є – без дії зовнішніх «подразників». Вона дає відчуття повноти, радості, щастя, любові та сенсу життя. Молитва допомагає нам повернутися до життя. Вона живить душу як вода, джерело для якої – у світі іншому. Подивися на святих, подвижників! Вони сяють від щастя. Навіть якщо немає можливості бачити їх особисто – про це свідчать їх житія, їх книги. Люди приходили до них і бачили, що їх обличчя завжди радісні.

Одна молодий хлопчина, що нещодавно повернувся з Нью-Йорка, розповідав мені:

– Отче, як я щасливий, що побував у Нью-Йорку! Я був на Манхетені – це неймовірно! Які масштаби! Як усе це вражає!

Він був щасливий, бо побачив стільки усього в Нью-Йорку. А хтось відвідав Діснейленд, хтось побував у Флориді, або ще десь, – і всі ці подорожі стали приводом для радості. Людей наповнювали позитивні емоції – завдяки іншим людям, красивим будівлям, покупкам, смачній їжі, усьому тому, що в принципі не варто засуджувати.

Я просто хочу сказати, що ту радість, яку відчуває звичайна людина, відвідавши Манхетен з його магазинами і веселим нічним життям, подвижник відчуває без усього цього. І його почуття навіть більш насичене, бо триває набагато довше. Адже після чудової подорожі ми сідаємо в літак і кажемо собі: «Усе. Пора додому». І відчуваємо смуток, бо приємні емоції покидають нас. А подвижник уміє знайти у своїй душі таку шпарину, з якої знову і знову з’являється радість, щастя.

І для цього йому зовсім необов’язково побачити хмарочос або піднятися на Ейфелеву вежу. Йому не треба кудись їздити, подорожувати. Він щасливий завдяки іншому. І це інше повинні знайти в собі і ми – адже воно живе в нас. Джерело радості – у нашому серці, адже там Христос, а саме Він є Джерелом радості.

А ми самі вбиваємо Христа у своїй душі, не даючи Йому показати нам все те прекрасне, що Він може дати. І якщо ми не навчимося пожвавлювати Христа у своєму серці, то постійно мучитимемося і так і не знайдемо розгадки. І житимемо в постійному очікуванні нових подорожей або стосунків, у надії стати щасливішими хоч би ненадовго.

І доки це нове триває, нам добре. Але коли закінчується, ми починаємо божеволіти. І навіть коли воно ще не закінчилося, нам не може бути по-справжньому добре, адже ми боїмося це втратити, тобто до нашої радості домішується почуття тривоги. Наприклад, ти щасливий, що поруч кохана людина, але при цьому ти боїшся її втратити, і тому думаєш:

– Так, сьогодні нам дуже добре, але скільки це триватиме? А якщо завтра вона кине мене, якщо зрадить? А якщо вона захворіє і помре? Якщо поїде?

Ця невпевненість не дає нам радіти по-справжньому. А побачивши, як радіють інші люди, ми починаємо їм заздрити. І думаємо:

– От у мене немає коханої людини, а в нього є! Чому?

І починаємо порівнювати, заздрити, злитися, бо боїмося втратити своє щастя. «Чи буде в мене це?» Ми міркуємо так, бо почуття радості, яке ми відчуваємо в даний момент, отримує підживлення ззовні. Наше щастя існує лише завдяки цьому підживленню.

Тому я і кажу: спробуй знайти секрет щастя в самій собі. Коли коханий був поруч, ти казала: «Він дивиться мені в очі, і я оживаю».

Значить, тобі було знайоме почуття воскресіння. Чудово! А чи не можна відчути його без коханої людини? Коли вона не дивиться в твої очі? Подивися в дзеркало і скажи:

– Господи, дякую Тобі! За те, що я – людина. За те, що моя душа і життя прекрасні. За те, що я неповторна і унікальна на цій планеті!

Адже на землі немає другої такої, як ти! Ти унікальна. Унікальний кожен, ми всі унікальні. І згадавши хоч би про одне це, ти неодмінно подумаєш:

– Мені зовсім не треба, щоб хтось постійно говорив про те, яка я красива і як я багато значу для нього. Адже спочатку я відчуваю свою значущість, свою цінність, а потім, якщо ця людина зникає з мого життя, я божеволію.

Ні, коли в тебе є кохані люди, це прекрасно! Я зовсім не маю на увазі, щоб їх не було. І не зменшую значення тій болі після розлучення, яка довела тебе до депресії. Але не слід залежати від іншої людини до такої міри, щоб, втративши її, втрачати і розум. Будь поруч з коханим, радій, насолоджуйся, але пам’ятай, якщо тобі доведеться його втратити, у тебе завжди є секрет, завдяки якому ти знову набудеш тієї радості, яку відчувала, знаходячись поруч з коханим.

Тобто в будь-який момент ти можеш сказати:

– Я рада, що ми разом. Я щаслива з тобою, ти даєш мені дуже багато що, але знай, що і без тебе я не пропаду. І без тебе я впораюся. Усередині мене є кнопка, натиснувши на яку, я пожвавлюю в собі надію, почуття власної гідності, любов до Бога. І мені добре. Ти більше не любиш мене? Йдеш? Ти зрадив мене? Ну, а Бог мене любить, і мені добре, і я молюся, і сподіваюся, і думаю про прекрасне майбутнє. Не все втрачене. Я впораюся.

Зараз тобі важко це сказати, бо ти відчуваєш сильний біль. Адже коли наше серце відривається від іншої людини, воно кровоточить. Схоже відчуття виникає, коли людину виганяють з роботи, бо в такому разі йдеться не лише про матеріальний збиток – ми втрачаємо почуття власної значущості. Мене звільняють, і я кажу собі:

– Усе, я більше нічого не вартий. Я даремний.

Тобто як, нічого не вартий? Хіба твоя цінність залежить від робочого місця? Ні, ти завжди є цінністю. Але через те, що ти усім серцем приліпився до своєї роботи і повністю ототожнив себе з нею, ти кажеш:

– Робота для мене – усе! Я – це моя робота.

Але ти – не твоя робота. І Бог дав тобі можливість зрозуміти це. Він ніби сказав тобі: «Дай Я заберу в тебе твою роботу ненадовго. Щоб ти нарешті розгледів інші свої таланти. Ти думав, що черпаєш сили виключно звідти, але Я хочу показати тобі: ти недооцінюєш самого себе. І зараз твоя значущість ще вища, дитя Моє!»

Тому я і говорю про святих подвижників, в яких практично нічого немає. А якщо в них забрати і те, що є, вони скажуть:

– Забирай! Я не прив’язаний до цієї речі до такої міри, щоб вона була для мене джерелом великої радості. От, у мене в келії лежить красива ручка, якою я пишу. Візьми її!

Можливо, ти читала про те, як один подвижник погнався за злодіями – але не для того, щоб їх упіймати, а щоб віддати їм те, що вони не встигли вкрасти. Він біг і кричав їм услід:

– Діти мої, ви дещо забули! Візьміть!

А злодії перелякалися і казали один одному:

– Вперше бачимо таке! Інший на його місці відразу б викликав поліцію, а цей біжить за нами, щоб дати ще! Чому?

Бо подвижник умів бути щасливим і без цих речей.

Розумію, це дуже важко. Тому я і не закликаю тебе впоратися зі своєю депресією і смутком за один-два дні. Тут потрібен час – місяці, а може, і роки.

Необхідно засвоїти уроки, які викладає нам Господь, – через удари, що наносяться життям, через розлуки, розлучення. Це як віддирати пластир – спочатку ми заклеюємо ним рану, а коли приходить час відклеювати, це буває дуже важко зробити. Адже пластир міцно прилипнув до шкіри, і твої дії спричиняють сильний біль. Але зробити це необхідно.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)