Таємниця Пресвятої Трійці (закінчення)
Усі ці та інші подоби, дещо полегшуючи засвоєння таємниці Трійці, є, проте, лише найслабкішими натяками на природу Найвищої Істоти. Вони залишають відчуття недостатності, невідповідності з тим високим предметом, для з’ясування якого вживаються. Вони не можуть зняти з вчення про Триєдиного Бога той покрив незбагненності, таємничості, яким приховане це вчення для людського розуму.
У цьому плані збереглася одна повчальна розповідь про відомого західного учителя Церкви – блаженного Августина. Занурений одного разу в думки про таємницю Трійці і складаючи план твору на цю тему, він відправився на берег моря. Там він побачив, як хлопчик, граючи на піску, рив яму. Підійшовши до хлопчика, Августин запитав його: “Що ти робиш?” – “Я хочу перелити море в цю ямку”, – відповів хлопчик, посміхаючись. Тоді Августин зрозумів: “Хіба я не роблю те ж, що і ця дитина, коли намагаюся море безмежності Божої вичерпати своїм розумом?”
Так само, і той великий вселенський Святитель, який за здатність свою проникати думкою до найглибших таємниць віри найменований Церквою ім’ям Богослова, писав про себе, що про Трійцю він частіше говорить, ніж дихає, і він зізнається в незадовільності всіх уподібнень, спрямованих до досягнення догмата Трійці. “Чого я не розглядав своїм допитливим розумом”, – каже він, – “чим не збагачував розуму, де не шукав подоби для цього, – не знайшов, до чого б земного можна було застосувати Боже єство”.
Отже, вчення про Пресвяту Трійцю – найглибша, найбільш незбагненна таємниця віри. Усі зусилля зробити її зрозумілою, ввести її в звичайні рамки нашого мислення – марні. “Тут межа того”, – зауважує св. Афанасій Великий, – “що херувими закривають крилами”.
Проте, при всій своїй незбагненності, вчення про Святу Трійцю має важливе для нас моральне значення, і, очевидно, тому ця таємниця і відкрита людям. Дійсно, воно прославляє саму ідею єдинобожжя, ставить її на твердий ґрунт і усуває ті важливі, нездоланні утруднення, які раніше виникали для людської думки. Деякі з мислителів дохристиянської старовини, підносячись до поняття про єдність верховної Істоти, не могли вирішити питання, у чому власне проявляється життя і діяльність цієї Істоти самої по Собі, поза Її ставленням до світу. І от Божество або ототожнювалося в їх уявленні зі світом (пантеїзм), або було безживним, замкнутим у собі, нерухомим, ізольованим початком (деїзм), або перетворювалося в грізний, невблаганно пануючий над світом рок (фаталізм). Християнство у вченні про Святу Трійцю відкрило, що в Істоті Триіпостасній і окрім Її стосунків до світу проявляється від віку нескінченна повнота внутрішнього, таємничого життя. Бог, за висловлюванням одного древнього учителя Церкви (Петро Хрісолог), один, але не самотній. У Ньому є відмінність Осіб, що перебувають у безперервному спілкуванні один з одним. “Бог Отець не народжується і не виходить від іншої Особи, Син Божий передвічно народжується від Отця, Дух Святий передвічно виходить від Отця”. У цьому взаємному спілкуванні Божественних Осіб споконвіку полягає внутрішнє, сокровенне життя Божества, яке до Христа було закрите непроникною завісою.
Через таємницю Трійчасті християнство навчило не лише шанувати Бога, благоговіти перед Ним, але і любити Його. Через саме цю таємницю воно дало світу ту відрадну і знаменну ідею, що Бог є безмежна, досконала Любов. Строге, сухе єдинобожжя інших релігійних вчень (юдейства і магометанства), не підносячись до відвертої ідеї Божественної Трійчасті, не може тому піднятися до істинного поняття про любов, як пануючу властивість Божу. Любов за самою сутністю своєю немислима поза союзом, спілкуванням. Якщо Бог одноосібний, то стосовно кого могла б виявитися Його Любов? До світу? Але світ не вічний. У чому ж могла проявитися Божественна любов у досвітовій вічності? До того ж світ обмежений, і любов Божа не може виявитися в усій своїй безмежності. Найвища любов для свого повного прояву вимагає такого ж найвищого предмета. Але де він? Тільки таємниця Триєдиного Бога дає вирішення всіх вказаних утруднень. Вона відкриває, що любов Божа ніколи не залишалася недіяльною, без проявів: Особи Пресвятої Трійці від вічності перебувають одна з одною в безперервному спілкуванні любові. Отець любить Сина (Ін. 5:20, 3:35), і називає Його улюбленим (Мф. 3:17, 17:5 та ін.). Син каже про Себе: “Я люблю Отця” (Ін. 14:31). Глибоко вірні короткі, але чіткі слова блаженного Августина: “Тайна християнської Трійчасті – це таємниця Божественної любові. Ти бачиш Трійцю, якщо бачиш любов”.
На вченні про Пресвяту Трійцю базується поняття про Бога як про Любов. На цьому вченні ґрунтується і вся християнська мораль, суть якої полягає в заповіді любові.
В упокореній свідомості неможливості осягнути таємниці Пресвятої Трійці, ми повинні прийняти її з повною вірою, і прийняти так, щоб ця істина не залишалася чимось зовнішнім, стороннім стосовно нас, а проникала до глибоких таємниць нашого духу, стала надбанням усієї нашої душі, стала направляючим двигуном нашого життя. Таке має бути в сутності та засвоєнні інших християнських істин. Бо християнство – не абстрактна теорія, але нове життя, що відроджується!