Випадок на дорозі

Одного разу вночі я відстав на Київському шосе від автобуса. На зупинці зайшов у придорожнє кафе купити каву. Вийшов, а автобуса немає, поїхав. А разом з ним – сумка з паспортом, ноутбуком, місячною зарплатою і найголовніше – з диктофоном, в якому термінове інтерв’ю, яке завтра треба неодмінно здати в номер.

Багато чого зі мною в житті ставалося, але в таку от оказію ще не потрапляв. Я намагався голосувати, але машини пролітали повз, обдаючи мене сніговим пилом. Та і не дивно:

О пів першої ночі на узбіччі кидається здоровенний бородатий дядько з горнятком кави, і робить вільною рукою якісь дивні жести. Я б і сам, напевно, не зупинився.

Що тут робитимеш? Допив каву, трохи заспокоївся і зателефонував додому дружині (слава Богу, хоч – телефон лежав у кишені, а не в сумці). Сказав, щоб узяла таксі і їхала на пост ДПС: там черговий наряд міг зупинити автобус, і забрати мою безпритульну сумку. Тепер треба було зрозуміти – як дістатися до дому самому. Раптом за спиною заревів двигун. Величезний тягач з причепом рушав зі стоянки. Я забарабанив по дверцятам кулаками. Водій їхав у потрібному напрямку, і через хвилину ми вже їхали засніженою дорогою. Залишалося зовсім небагато, кілометрів двадцять, коли я помітив, що машина йде якось дивно. Вона то виїжджала на півметра на зустрічну смугу, то йшла на узбіччя, то раптом навіщось починала зменшувати швидкість на підйомі. Я подивився на водія і обімлів: він натурально спав, сидячи за кермом. І навіть похропував. Я штовхнув його в бік ліктем:

– Гей, чоловіче! Адже ти щойно заснув!

Той потер очі кулаком:

– От халепа! Дві ночі без сну. Зараз кави випив, подрімав хвилин сорок. Ніби нормально.

– Буде тобі нормально, коли “Жигулі” у радіатор упіймаєш. А ну оживай швидко!

Але ожити у водія не виходило. Він раз у раз вертів великою головою з давно нестриженими кучерями, робив губами “бр-р-р-у”, навіть ляскав себе по щоках. Але все було марно – секунд через тридцять після цих реанімаційних заходів сон знову зрубував його. Патлата голова безвільно звішувалася на груди, а машину знову вело вбік. І я зрозумів, що сумка, яка поїхала, ноутбук, інтерв’ю, гроші та документи – зовсім не найстрашніша з можливих моїх втрат цієї ночі. Хвилин п’ятнадцять я не давав заснути шоферові найрізноманітнішими способами, описувати які зараз не хочеться. Нарешті, ми абияк дотягли до нашого поста ДПС. Водій поставив машину на майданчик і тут же заснув. А я пішов до будівлі поста, біля якої на мене чекала дружина з сумкою, здобутою з автобуса, що “втік”.

Потім, коли все вже давно уляглося, я ніяк не міг зрозуміти – ну для чого Бог попустив водієві автобуса кинути мене вночі на запорошеному снігом узбіччі. І раптом якось несподівано дійшло: не виявися поряд із засинаючим шофером попутника-недотепи, цей рейс міг би стати для нього останнім. А інші водії теж їхали тоді, не підозрюючи – яким несподіваним способом Господь уберіг їх від зіткнення з тягачем у ту завірюшну ніч.

Автор: Олександр Ткаченко