У Євангелії від Луки (роз. 24) є розповідь ще про одну трапезу. По дорозі в Еммаус Ісус тлумачить учням Писання, а потім бере хліб, благословляє, розломлює і дає їм. Порівняємо цю розповідь з оповіданням про те, як звершує таїнство Євхаристії апостол Павло. У Троаді, «коли ученики зібралися на переломлення хліба», Павло «розмовляв із ними і продовжив слово до півночі», а потім переломив хліб (Діян. 20:7). Святий Юстин Мученик, що жив у ІІ ст., розповідає про те, що під час таїнства Євхаристії спочатку читалися одне з Послань апостола Павла і пророчі тексти, потім вимовлялася проповідь, після чого звершувалися молитви та Євхаристія.

Таким чином, таїнство Євхаристії, або Переломлення хліба, поєднувалося з читанням Писання і проповіддю. І донині Літургія складається з двох частин: Літургії оголошених, або Літургії слова, коли співаються 102-й і 145-й псалми, початок Нагорної проповіді – «Блаженні убогі духом», а потім читається текст одного з апостольських Послань і вимовляється проповідь; і Літургії вірних, коли, власне, і звершується таїнство Євхаристії. Тексти з 20-го розділу Діянь святих апостолів і свідоцтво Юстина Мученика показують, що структура обідні сходить до апостольських часів. Про це ж ділення Літургії на дві рівнозначні частини говорить і латинська її назва – mіssa; блаженний Августин пояснює, що після проповіді буває «міса (від латинського дієслова mіttere – «відпускати») для катехуменів» (оголошених, ще не хрещених), вони відпускаються, і «залишаються вірні». Слово «вірні» спожите тут не випадково – служба, що звершується після того, як катехумени відпущені, називається Літургією вірних.

Отже, Господь використовує древній ритуал, який до моменту Тайної Вечері налічує вже більше тисячі років історії. Якщо ми подивимося богослужебні книги юдеїв, то виявимо там ті ж елементи служби, які є присутніми в Літургіях Іоанна Златоуста або Василія Великого. Це і приношення дарів, і кадіння, і обмивання рук, і діалог того, хто звершує службу, з тими, що моляться. В юдеїв рабин каже: «Принесемо подяку». «Нехай буде благословенне ім’я Господнє», – відповідають йому вірні. «Дякуємо Господові!» – вигукує сьогодні священик Православної Церкви. «Достойно і правдиво є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці Єдиносущній і Нероздільній», – відповідає йому хор. «Вашою згодою ми благословимо Того, Хто дав нам брати участь у Його благах!» – вигукує потім той, що очолює службу в юдеїв. І це теж нагадує наш священицький вигук: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами!»

Важливо зрозуміти, що Христос усю новизну Євангелія вкладає в древній ритуал. Можливо, саме завдяки цьому літургійна містика виявляється доступною не обраним, але кожному. Літургія дає вірному можливість жити в повноті містичного єднання з Христом. Через неї досягається глибоке містичне та інтимне єднання кожного з Христом.

Але в той же час – у цьому докорінна відмінність містики християнства від будь-якої іншої містики – через неї досягається не лише єднання вірного з Богом, але і єднання усіх учасників таїнства один з одним, причому рівно живих і померлих. Христос – Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова – не Бог мертвих, але Бог живих. У Бога – усі живі! У Євангелії від Іоанна говориться, що Ісус помер, щоб розсіяних чад Божих зібрати воєдино.

«Дидахе» – вчення дванадцяти апостолів – древній християнський текст, що датується приблизно кінцем І ст., коли ще були живі безпосередні учні апостолів, дає нам чудовий літургійний текст, молитву: «Подібно до того, як цей хліб був розкиданий по горах, а потім зібраний воєдино, так даруй, Господи, щоб Церква зібралася воєдино з усіх кінців землі в єдине Царство». Апостол Павло каже: «Один хліб, і нас багато – одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба» (1Кор. 10:17).

Це містичне єднання усіх в єдине тіло дуже несхоже на нехристиянські містичні системи, де людина відновлюючи зв’язок з Богом, навпаки, рве зв’язки з людьми, що оточують її; залишаючись наодинці з Богом, вона йде, відривається від людей, протиставляє себе їм. У християнстві, у православ’ї цього немає, ніколи не було і, сподіватимемося, не буде – інакше це вже буде не православ’я.

У християнстві, чим ми ближче до Бога, тим ближче до людей. Християнин не може бути байдужим до того, що твориться навколо нього. Наше містичне єднання з Богом спрямоване не на розривання зв’язків зі світом, а, навпаки, на зміцнення цих зв’язків. Тому таїнству Євхаристії передує «поцілунок миру», коли диякон, звертаючись до тих, що моляться, вигукує: «Полюбімо один одного, щоб однодумно визнавати». На жаль, з плином віків у православному храмі на Русі диякон став вимовляти ці слова, стоячи перед воротами лицем до вівтаря, а не до людей. А от у православних арабів диякон і сьогодні звертається з цими словами саме до людей, а не до закритих Царських врат. Взагалі, порівнюючи досвід служіння євхаристії в різних помісних Православних Церквах, можна глибше зрозуміти сутнісні його моменти. Одного разу я був на Літургії в студентів-арабів. Під час співу молитви «Отче наш» усі присутні взялися за руки, як це роблять діти під час свят. Цей звичай здався мені дуже хорошим. Адже саме про такі стосунки між вірними говориться в Біблії: «Як то добре і як то гарно, коли брати живуть у згоді!» (Пс. 132:1).

На Літургії не повинно бути просто присутніх, тих, хто прийшов «відстояти обідню». У Літургії беруть участь усі. Скажімо, у Літургії Західної Церкви збереглося таке звернення священика до людей: «Моліться, брати і сестри, щоб моя і ваша жертва була угодна Богові Отцю Всемогутньому!».

Зміст