Слідування за Христом

Тема слідування за Христом, що виникає в Євангеліях неодноразово, нерозривно пов’язана з темою Хреста. Коли книжник каже Учителеві, що готовий йти за Ним, куди б Він не пішов, Ісус відповідає: «Лисиці мають нори і птахи небесні – гнізда, Син же Людський не має де голови прихилити» (Мф. 8:20). Таке місце незабаром буде знайдено – Хрест. Євангеліст Іоанн, оповідаючи про смерть Спасителя, вживає той же вираз: «Ісус, сказав: звершилось! І, схиливши голову, віддав дух» (Ін. 19:30). Таким чином, йти за Ісусом – означає бути готовим йти за Ним аж до Хреста. Фома Кемпійський у своїй книзі «Про наслідування Христа» дуже добре говорить, що багато є любителів йти за Ісусом аж до Тайної Вечері і дуже мало – аж до Хреста. Думка, лише позначена в 20-му вірші 8-го розділу Євангелія від Матфея, далі звучить вже в повну силу: «І хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10:38); «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16:24).

Так що ж таке Хрест? У Євангелії п’ять разів говориться про несення хреста, на яке потрібно вирішитися кожному, хто хоче стати Його учнем (Мф. 10:38, 16:24; Мк. 8:34; Лк. 9:23, 14:27). Ми не можемо бути християнами і не нести хреста, причому Спаситель підкреслює – свого. Як зрозуміти цей вираз? Є прислів’я «Христос терпів і нам велів». Ми іноді про нього згадуємо, коли намагаємося самі себе або один одного утішити в біді, переживаючи нещастя і горе.

Звичайно ж, переносити біди потрібно твердо і не піддаючись відчаю – цьому учили ще в давнину, передусім філософи-стоїки, проте наш власний біль – ще не хрест. Ми тоді лише беремося за хрест, як любив казати о. Алексій Мечєв, коли «розвантажуємо біль інших». У тому, напевно, і полягає суть Хреста, що Безгрішний помер за грішників, узяв на Себе те, до чого Сам не мав відношення. Тому наш власний хрест – передусім у тому, щоб розділити біль іншого, а не в наших особистих бідах. «Носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христа», – каже апостол Павло (Гал. 6:2).

Ісус кличе нас не просто узяти свій хрест, але брати його і нести щодня. Про це прямо говориться в Євангелії (Лк. 9:23), хоча в слов’янському тексті в цьому вірші слово «щоденне» (грец. каф емеран або лат. cotіdіe) відсутнє; не потрапило воно і в український переклад, а тому наш читач, якщо він не знайомий з грецьким текстом, нічого не знає про його існування. О. Олександр Єльчанінов розповідає у своїх «Записах», як вже у Франції він почав читати Євангеліє латиною і там виявив це слово. Виявив і здивувався, бо раніше відчував, що в цьому вірші чогось бракує, але тільки не знав, чого саме.

Більше того, Ісус говорить про те, що слідування за Ним не можна відстрочити, відкласти на потім. Коли учень просить дозволити йому раніше піти і поховати батька, Ісус відповідає йому дуже дивно: «Іди за Мною і залиш мертвим ховати своїх мерців» (Мф. 8:22). Це одне з важких для розуміння місць Євангелія. З книги Буття ми знаємо, що коли помирає Яків, то Йосип ховає батька. Він просить передати фараонові: «Батько мій закляв мене, сказавши: ось, я вмираю; у гробі моєму, який я викопав собі в землі Ханаанській, там поховай мене» (Бут. 50:5). І фараон відпускає Йосипа, щоб він виконав останню батькову волю. Так само і Товія виконує волю свого батька і гідно ховає його. Для юдейської традиції поховання батька – дуже важливий момент. Тому Ісусова відповідь звучить парадоксально. Але ми знаємо, якщо в Євангелії зустрічається парадокс, то це місце вимагає до себе особливої уваги. Христос прийшов не порушити закон, а виконати, а тут Він чомусь йде врозріз з Традицією. Чому?

Перший сенс, що міститься тут, такий: коли тебе кличе Господь, не відкладай слідування за Ним. У ті часи мертвих ховали в день смерті, і проте Ісус закликає не зволікати, навіть якщо йдеться про декілька годин. Французький біблеїст Мануель Жімбасьян виявив в арабських діалектах такий зворот: «Спочатку я поховаю батька». Цей вираз зовсім не означає, що в когось помер батько; його вживають, коли хочуть сказати, що якусь справу зроблять потім, у далекому майбутньому. Одного разу, повертаючись з храму в день престольного свята, у переповненому автобусі я чув, як бабусі запитують жінку років сорока: «Що ж ти, Поліно, не була в храмі?» А вона відповідає: «Так я ще не стара! От постарію – тоді піду». Саме такий сенс фразеологізму «Спочатку я поховаю батька», якому в нас частково відповідає вираз «відкладати в довгий ящик», тобто, по суті, поховати, покласти справу в труну.

Другий сенс Ісусової відповіді – не озирайся назад. Дуже часто ми думаємо, що слідування за Христом для нас непосильне, бо для цього треба відмовитися від старого ладу життя і від усього, що нам дороге. Наші колишні цінності і звички виявляються мертвим тягарем, який не дозволяє нам зробити Христа осереддям усього нашого життя.

І тут встає безмірно важливе питання: що повинен робити християнин у світі, яким він має бути?

Християнин не може не робити чогось заради іншого, тобто не може жити тільки для себе. Велика спокуса, напевно, полягає в тому, що кожному хочеться якимсь чином «влаштувати» своє життя – купити маленький будиночок з палісадником або просто двокімнатну квартиру і т. п. А Ісус прямо каже багатому юнакові, що в житті настає день, коли дім треба залишити (Мк. 10:29): дім, роботу, гроші, кар’єру, щось інше, але головне – залишити. Не бути прив’язаним, щоб, коли Бог покличе, встати і піти далі, як зробив це Альберт Швейцер, хоча він міг би давати концерти, на які збиралася мало не вся Європа, писати книги про Баха і виступати з лекціями в найпрестижніших університетах світу. Цим же шляхом пішов кардинал Леже, що був архієпископом Монреаля, коли зняв свою червону сутану, щоб поїхати в Африку і оселитися серед прокажених.

Свій хрест нести нелегко, але це виявляється нам під силу, коли людині є від чого відмовитися, що залишити позаду себе, чим пожертвувати. Коли ж жертвувати нічим – християнство не виходить. Христос, про Якого апостол Павло каже, що «в Ньому живе уся повнота Божества тілесно» (Кол. 2:9), відмовляється від того сяйва, яке Йому належить по праву, і спускається в пекло, в обійми тієї безпросвітності, де живе людина. Так здійснюється Його кеносіс – Його поблажливість до світу, відмова від успіху, або приниження. Ісус свідомо вибирає неуспіх і так реалізує Свій шлях. Через повний Свій провал, через невдачу, через поразку і ганьбу приходить Він до перемоги.

Ураженими і зганьбленими помирають св. апостоли, Златоуст більше часу проводить у засланні, ніж на тій Константинопольській кафедрі, де він вважався архієпископом, Максим Грек впродовж двадцяти років сидить у сирій і темній ямі, а св. Тихон Задонський, живучи на спочинку в провінційному монастирі, не раз отримував ляпаси то від ігумена, то від поміщика, якому він докорив за жорстоке поводження з селянами. Crux, той хрест, на якому розпинали рабів у древньому Римі, був знаряддям для ганебної страти – насправді вже цим сказано все про хрест кожного християнина.

У сучасній богословській літературі досить багато говориться – і частково це навіяно словами апостола Павла (Гал. 6:14) – про Хрест, яким розіпнутий світ, що Хрест Христовий, піднесений над всім світом, став свого роду віссю, на якій обертається Земля. Образ цей, без сумніву, дуже красивий, але він відводить на задній план той простий людський біль, про який так нехитро і так відверто розповідає нам Євангеліє. «Біля хреста Ісуса стояли Мати Його і сестра Матері Його, Марія Клеопова, і Марія Магдалина» (Ін. 19:25). От Його смерть – проста, але добровільна. Проста, але свідомо обрана. На Хресті свідомо помирає Чоловік, свідомо, бо Він знає, що це смерть – за, що це смерть – заради, що через Його смерть люди набудуть свободи і відкриють дорогу, яка провадить у життя. Бог здобуває перемогу, яка стає нашою спільною, здобутою для кожного перемогою, але через людський кеносіс, через те приниження, яке безстрашно і просто вибирає як Свою дорогу Ісус.