Одного разу мене запросили в один храм у центрі Афін провести бесіду – після всенощної. Слід сказати, цього дня я рідко буваю в місті, але от так вийшло. Дорогою назад я сів в електричку, в останній вагон: сподівався, що там буде менше народу. Так і виявилося – на наступній станції більшість пасажирів вийшли. Але відразу ж після цього у вагон влетів натовп молоді. Їх було багато – як завжди в суботу увечері. Куди б я не подивився – всюди молоді обличчя: юнаки, дівчата. Швидше за все, неподалік знаходився кінотеатр, і тепер, після сеансу, усі вони їхали відпочивати далі – розслаблятися, розважатися, загалом, за новими відчуттями, які щодня потрібні молодому поколінню. Так ми і їхали в одному вагоні: я – додому, відпочити перед Літургією і підготуватися, а молоді люди, навпаки, з дому, – у пошуку розваг і приємного вечора.

Багато років я викладаю в школі і щодня спілкуюся з їх ровесниками. Тому я без ніяковості дивився цим юнакам і дівчатам в очі, вдивлявся в їх обличчя, щоб зрозуміти, про що вони думають, що відчувають. Більшість були з неймовірними зачісками (у ті роки молодь захоплювалася культурою «емо»): довге волосся, розпатлане або, навпаки, ретельно укладене, з чубком, що закриває пів-обличчя; рвані джинси в поєднанні з елегантними куртками, дивні жакети, сорочки – загалом, вони були одягнені за останньою модою. До усього іншого, усі були надушені і яскраво нафарбовані – криваво-червоні губи, напудрені, бліді обличчя.

У вагоні було шумно – крики, гучний сміх, а я усе стояв і дивився на дітлахів. І вони на мене поглядали. А доки ми дивилися один на одного, я подумки намагався змінити в їх вигляді усе, що мені не подобалося. Загалом, відчув себе справжнім художником. «От би в цього хлопчини прибрати волосся з лоба, – «малював» я у своїй уяві. – Тоді було б видно обличчя. А потім – як слід його умити. Прищі? Нічого страшного, в юності часто так буває».

І от подумки я умивав молодь, стирав фарбу з облич, міняв одяг – і поступово їх вигляд ставав мені більш зрозумілішим. Я побачив їх очі. Побачив, як мало в них радості; скільки гіркоти, незадоволення і напруги ховається за дурнуватими жартами, кепкуваннями і нервовим, переривчастим сміхом. В їхніх душах не було миру – тепер я це ясно бачив. І радість їх не була спокійною, умиротвореною – швидше це була розбещеність, а не радість.

Ви колись бачили старі ікони, віддані на реставрацію? Що потемніли від часу, вкриті таким шаром пилу і кіптяви, що частенько навіть незрозуміло, хто на них зображений. Але коли процес реставрації завершується, з’являється з-під пилу та іржі прекрасний образ. Те ж саме відчув і я, коли займався своїми «витівками» у вагоні. Для того Бог і дозволив мені стати священиком – щоб я міг дивитися «із зворотного боку» і бачити те, що звичайній людині помітити нелегко.

Адже ми в повсякденному житті усі спілкуємося дуже поверхнево і реагуємо зазвичай на те, як людина поводиться в даний момент. А що в неї в очах, що на серці – на це, як правило, ніколи звернути увагу. Між тим, заглянувши глибше, можна проникнути в саму суть – побачити, почути те, що непомітно простому оку. Наприклад – спів, який звучав, коли цього юнака чи дівчину немовлям обносили навколо купелі: «Ті, хто в Христа вдягався, в Христа хрестився». І я намагався знайти Христа в обличчях цих дітей – з їх дивним, диким поглядом, реготом, кепкуваннями, поцілунками і хихиканням. Так от, чим більше «виправлень» я вносив, тим яскравіше проступала краса їх облич – чиста, свята краса. Вони стали такі прекрасні, що їх і правда можна було прийняти за святих – і юнаків, і дівчат.

«Поглянь! – сказав я собі тоді. – Господь створив цих дітей для святості!» Отже ні про кого і ніколи не можна говорити, ніби ця людина – помилка природи.

Бог не помиляється. Він ніколи не дає людині злу душу, нікого не робить у материнській утробі порочним грішником і лиходієм. Усі люди спочатку – хороші.

Просто ми в нашому сучасному світі з такою легкістю засвоюємо погане і страшне, що наш вигляд змінюється і та краса, яку ми усі маємо, зникає. Тоді, сидячи у вагоні електропоїзда, я, священик, спробував стерти з дитячих облич усю фальш і відшукати в них цю первинну, справжню красу. А побачивши її, відчув неймовірне благоговіння перед цими дітьми – легковажними, прищуватими та інфантильними. Отже, якщо при погляді на людину подумки усунути усю потворність і неподобство, якими нас рясно «прикрашає» сучасний світ, ми виявимо, що усі навколо – прекрасні, хороші люди.

Уявляєте, скільки б у нас могло бути святих? Великомученики Юрій Переможець і Параскева П’ятниця, святитель Миколай, святитель Василій Великий, великомученик Дмитро Солунський і мучениця Марина – на них були схожі діти в електричці, і схожою на них буде будь-яка людина, якщо прибрати з її лиця те, що спотворює усіх нас. Проте до такого преображення в реальності нам ще дуже і дуже далеко.

Спершу непогано подумати: як взагалі ми дійшли до такого стану? Якими нас створив Бог і на кого ми перетворилися? Коли встигли змінитися, знівечивши себе до невпізнання? Куди пішла наша дитяча невинність, краса, простота, чистота? Нічого цього в нас більше немає. Хіба можна у світі відшукати безневинну людину? Що не скажеш – усе виходить не до добра, а зовсім навпаки. Кажеш одне – людина розуміє твої слова зовсім інакше; пояснюєш, розтлумачуєш їй щось – а в неї в голові складаються абсолютно інші уявлення. І вона в цьому абсолютно не винна: так її навчив цей світ, час і ментальність, але головний «учитель» тут – той, хто управляє світом, ворог-спокусник, що формує норми віку цього. Так, над усіма нами – Господь, і, поза сумнівом, Він – Володар історії, але Його ми витіснили на периферію, дозволивши тим самим князеві пітьми і спокусникові формувати менталітет і устої нашого часу.

Ми усі – зіпсовані. І своїх дітей ми псуємо, нівечачи їх з дитинства. Не знаю, чи у всіх вас є діти; не знаю, чи зберегли ви в собі самих ту невинність і красу, яку мені вдалося відшукати на лицях тих дітей в електричці; не знаю, скільки років минуло з того дня, коли ви почули перший непристойний жарт, перший вульгарний анекдот у своєму житті, після чого краса вашої душі померкнула і зникла.

Це дуже важливо – як людина живе, з ким дружить, хто її оточує. Важливо, чи бореться вона за те, щоб не змінюватися. Я зараз не говорю про зміни, які супроводжують дорослішання будь-якої людини, – вони абсолютно нормальні і природні. Ми зростаємо – і, звичайно, змінюємося. Змінюється зовнішність – обличчя, погляд в юнака і чоловіка вже не такі, як у маленького хлопчика; і в дорослої жінки – не як у дівчинки, а серйозніше, уважніше, гостріше. Не про такого роду зміни ми зараз балакаємо.

Чого нам у жодному разі не можна втрачати, – це невинність душі… бо нічого прекраснішого – немає. І скільки б ні минуло років, незважаючи на всі зморшки і сивину, таке обличчя залишається красивим. Не по-модному красивим, не як на глянсових обкладинках – а інакше, набагато прекрасніше, бо ніщо так не прикрашає людину, як невинність, чистота, доброта, любов і душевне благородство. Усе це неодмінно відіб’ється і на обличчі. І скільки б не минуло років, ця краса завжди буде з тобою, ти ніколи її не втратиш – неважливо, молодий ти або старий. Ти завжди, завжди будеш красивим, красивою.

Красиве не обличчя, вкрите шарами макіяжу, з доглянутою, гладкою шкірою і т. ін. По-справжньому прекрасне обличчя – те, через яке відбивається душевна благодать.

Коли в нас живе благодать Божа, отримана в таїнстві Хрещення, коли вона не зникає, а навпаки, розквітає – це відбивається на обличчі. І тоді усі ми красиві, дуже красиві.

Адже тобі хочеться бути красивим чоловіком, красивою дівчиною? Тільки не кажи «ні». Краще згадай, скільки разів на день ти дивишся в дзеркало і думаєш про те, як виглядає твоє обличчя, волосся і тому подібне; згадай, як ретельно ти одягаєшся, готуючись вийти з дому, бо намагаєшся вибрати найбільш відповідний для того чи іншого випадку одяг. І скільки раз на день задаєшся питанням, чи красива ти і чи подобаєшся оточенню.

Одна жінка якось прийшла на сповідь до свого духівника з щедрим шаром косметики на обличчі.

– Чому ти так фарбуєшся, дочко моя? – запитав він її.

– Я хочу бути красивою, отче, – відповіла жінка в простоті. – Хіба це погано?

– Але ти і так дуже красива! – сказав у відповідь священик.

– Так, отче, я знаю, дякую!

Жінка подумала, що священик просто захотів зробити їй комплімент. Але він продовжив:

– Я мав на увазі не твою зовнішність. У тебе красива душа. У тобі живе унікальна, приголомшлива краса! І я прошу тебе показати її усім.

Краса, про яку сказав священик, не досягається косметикою. Будь-яка красуня – варто їй тільки прокинутися і відразу після сну поглянути на себе в дзеркало – побачить там звичайне заспане обличчя, як у всіх нащадків Адама і Єви, з опухлими очима, викривленим ротом та іншими змінами, які відбуваються під час сну. Адже усі ми – люди. Але існує така краса, яка, – поза цим. І вона ніяк не пов’язана з доглядом за шкірою.

Це «косметика», яку наносить на людське обличчя Святий Дух, дарувавши нашим обличчям істинну красу. Не випадково грецьке слово космос, від якого утворена косметика, означає не лише красу, але і гармонію. Тобто істинна краса нерозривно пов’язана з красою душі, душевним виглядом. А це, у свою чергу, неодмінно відбивається і на обличчі. Отже саме до такої краси слід прагнути в першу чергу, показуючи її чоловікові, дітям і усім навколо. Де б ми не виявилися, треба бути природними, адже природна людина завжди прекрасна, як і усе справжнє. Згодні зі мною?

Порівняємо, приміром, живі квіти зі штучними: якою б не була схожість, штучні квіти все одно програють: вони не пахнуть, не ростуть, не в’януть (а, як відомо, багато квітів саме при в’яненні пахнуть особливо сильно). Зів’яла троянда продовжує виділяти чарівний аромат – чому? Бо він йде зсередини. Так і в людини. У кожному з нас є пахощі. Господь усіх створив нескінченно прекрасними, але ми не бачимо цього. Хто – найкрасивіша Людина на землі? Господь наш Ісус Христос. Саме Він – Джерело справжньої краси, але ми цього не розуміємо. І тому щороку мільйони і мільярди витрачаються на догляд за обличчям і тілом – у гонитві за справжньою, істинною красою, яка, проте, продовжує вислизати від нас.

Якщо поглянемо на ікони святих, можна помітити, що в них немає світської краси – того глянцю і блиску, який так діє на нашу уяву, викликаючи ласолюбні думки. Це не означає, що свого часу ці святі не були красивими. Просто краса їх була красою душі, що, поза сумнівом, відбивалося і на зовнішності. Наприклад, Богородиця – невже Вона не була красивою? Апокрифи свідчать, що на людей Вона справляла незабутнє враження, бо в ній жила благодать Святого Духа, що вселяє благоговіння, пом’якшує серце. Дивлячись на Неї, неможливо було не бачити, як Вона прекрасна. При цьому Пресвята Діва носила закритий одяг, тобто Її зовнішній вигляд не будив жодних плотських почуттів. Вона чинила дію на людські душі.

Красива по Богу людина – чиста, безневинна і покірлива – чинить на людей вплив, сама того не бажаючи, а навпаки, прагнучи сховатися від них.

Її упокорювання і душевна краса не залишаються непоміченими. Такою була Богородиця, такими були святі. Упокорена людина прекрасніша за всіх на світі, і зовнішність тут абсолютно ні до чого. Згадаємо, як після Літургії, доторкнувшись до Христа, помолившись, причастившись і узявши просфору, ми виходимо з храму в двір. Навколо тільки і чутно: «Зі святом! З Причастям! Як поживаєте? Як справи?» Скажіть, невже в такі моменти усі навколо не здаються нам красивими? Абсолютно усі. І думки не спадають, на кшталт: «Ну і страшний же ти! І там що за потвора». Чому? Бо в такі хвилини ми дивимося на людей зовсім інакше. І усі нам здаються симпатичними, красивими і улюбленими.

От що таке Божественна Літургія – вона приводить нас у країну Божу, тобто в країну краси. Адже Бог – це і є краса. Де Бог – там красиво, бо там – упокорювання, благодать і простота, що мають неймовірну, привабливу силу. Нас притягає Божественна краса, притягають люди, наділені Божою благодаттю. І дуже важливо не втратити цю благодать.

Якщо ти молодий і безневинний, і чистий завдяки своїй невинності, – постарайся не втратити красу душі і тіла. Молода дівчина завжди красива, і ще красивіше вона без макіяжу – якою її створив Бог. І коли уранці, помолившись, ти йдеш на роботу або навчання без макіяжу, усім видна твоя справжня, унікальна і неповторна краса. Адже мода – мода в косметиці, мода в одязі – робить нас схожими один на одного. І якщо ти фарбуватимешся і одягатимешся, як усі, то втратиш свою унікальність і станеш просто однією з багатьох.

Усе це я бачив тим суботнім вечором в електричці. Молоді люди, що їхали зі мною в одному вагоні, були однаково одягнені, однаково нафарбовані, втративши таким чином свою ідентичність. Про це хочу сказати вам і сьогодні: намагайтеся бути красивими кожен по-своєму. Як, наприклад, Юрій Переможець – у нього свої риси обличчя, своя краса і святість; чи мучениця Марина, мучениця Фотинія – кожна не схожа на інших святих ні зовнішністю, ні святістю. Постарайтеся набути своєї краси. Усі ви – дуже красиві, залишилося тільки розкрити свою внутрішню, душевну красу.

І знаєте, як це зробити? Розкритися назустріч Христу, Його Лику, яким Він дивиться на нас. Так ви приймете Його красу, і вона відіб’ється і на вашому вигляді, що обов’язково помітить оточення.

Найкрасивіше віддзеркалення свого обличчя, яке тільки можна побачити, – це Лице Христове. Саме в Ньому ми можемо побачити свій прототип, те, до чого треба прагнути.

Лице Христове показує нам, якими можна стати. І дивлячись на Нього, розумієш, що це цілком під силу.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)