Якби ми зараз розмовляли з Господом і почали ставити Йому одні і ті ж питання, що стосуються однієї і тієї ж проблеми, Він відповів би тобі одне, мені – друге, а третьому – третє.

Як Господь розмовляв з людьми? «Лицеміри!» – казав Він фарисеям. А Симонові прокаженому: «Симоне, хочу дещо сказати тобі». Із самарянкою Він говорив по-одному, з Петром – по-іншому. Для Петра було достатньо одного Його погляду, щоб розплакатися і покаятися. А з фарисеями Він був як грім і блискавка: «Горе вам, книжники і фарисеї!» Господь – Один, а говорить з усіма по-різному.

Що це? Розсудливість, якої немає в нас. Чому немає? Бо, наприклад, у нас завжди заздалегідь готова безпомилкова відповідь на будь-яке прохання своєї дитини. Ось їй хочеться погуляти допізна, і вона запитує дозволу. Наша відповідь буде «Ні», і крапка. Скільки б дитина не повторювала своє питання, ми не змінимо свого рішення.

А Бог так не робить.

Іноді, ставлячи комусь питання, ми намагаємося передбачити відповідь. І чомусь нам здається, що Господь – такий же, як і ми. Тому ми кажемо собі: «Ну, Бог відповість мені те ж саме, що і такий-то мені сказав».

А Бог каже: «Ти уявляєш Мене, як людину, і хочеш обмежити Мене в Моїх діях. Не роби цього. Ти не даєш Мені можливості наповнити посудину твого життя світлом, бо не залишив у ній місця для Мене. Ти сам – «світло»: усіх освічуєш, усе маєш, усе знаєш». – «Але я знаю Істину! – скажеш ти. – Я дійсно усе знаю!»

Гаразд. Тоді чому в тебе така сім’я? Чому твої діти не хочуть тебе бачити? Чому у вас немає любові і взаєморозуміння, раз ти такий ідеальний і щасливий? «Бо це вони винні, вони мене не слухають!» Ні, це не так. Ти прекрасно знаєш, що твоя дитина – не погана, і що вона слухалася б тебе, якби ти розмовляв з нею трохи по-іншому. Вона почула б тебе, бо її серце ще не закам’яніло. Якби Господь почав говорити з нею, невже дитя не послухало б Його? «Ну, це Господь». Так, але і ти теж – Господь. Ти – Господь, бо причащаєшся Його Тіла і Крові. Хіба не так? «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ін. 6:56).

Отже, можливо, варто дати Богові можливість заговорити? – І що Він скаже? – Щоб почути Його слово, спочатку треба замовкнути. Це своїй дитині ти відповідаєш на усе заздалегідь. А тут треба спочатку трохи помовчати. Помовчати, а потім сказати: «Господи! Ти увійшов до мене учора через Святе Причастя. Прошу Тебе, дай мені ті слова, якими я можу говорити з цією упертою, зухвалою, вередливою, нервовою, сумуючою дитиною, що заплуталася у боргах, картах, дискотеках, стосунках, мотоциклах і наркотиках. Нехай не я говоритиму з нею, а Ти, Господи!»

Звички важко позбутися. А ми звикли вважати, що нам усе відомо. І тому не можемо вести діалог, не хочемо нікого слухати, розуміти і відчувати, а замість усього цього кажемо собі: «Ця людина просто не здогадується, що я набагато розумніше за неї!! Часто матері починають прямо-таки змагатися зі своїми дітьми – хто кого перехитрить.

А Христос що каже? «Будьте як діти» (див. Мф. 18:3). Тобто будьте такими ж простими, нехитрими і безневинними, як діти. І знаєте, у чому ще нам слід бути схожими на дітей? Десь я прочитав це і запам’ятав, бо дуже сподобалося: коли людина молиться, її розум стає як у дитини. Саме з таким розумом, з таким серцем, з такою душею говоритиме Бог.

Поряд з такою душею перебуває Ангел, який завжди бачить Бога. І він може говорити з нами – якщо ми будемо як діти. Але ми не такі, хоч і дуже передбачувані. Адже дитина теж прекрасно знає, що ми скажемо.

Ось чому Бог не прояснює наш розум і ми не можемо досягти того, чого досяг авва Пімен. До речі, я упевнений, що потім він розшукав того ченця, який працював у полі, і сказав йому продовжувати працювати, бо це дуже добре – обробляти землю і роздавати її плоди тим, хто має потребу, це – любов. Ну, і молитися при цьому за своїми силами.

У кожної людини – свій дар, свій талант. І велике мистецтво – зуміти розгледіти талант у своєму ближньому і сприяти його примноженню. Одна людина якось сказала мені: «У мене б ніколи не вийшло проповідувати так, як це робиш ти!» Я відповів їй: «Ну, а я зовсім не розбираюся в комп’ютерних програмах. Тому я схиляюся перед твоїм інтелектом!» – «І я схиляюся перед тобою!» – сказала вона у відповідь.

А що сказав Бог, почувши нас? «Благословляю вас обох!» Чому? Бо в кожного з нас – свій талант. Я не займаюся комп’ютерами, бо цього таланту в мене немає. У свою чергу і мій співрозмовник навряд чи зможе добре проповідувати. Але кожен з нас потрібен, кожен – потрібен. Ти потрібен мені, я – тобі, і усі ми потрібні один одному.

Тому звернемося до Бога і скажемо Йому: «Господи, Ти – Початок усього, від Тебе – всяке добре даяння i всякий досконалий дар сходять зверху, від Отця світів» (Як. 1:17). Розгледь талант у своїй дитині. Цьому учить нас авва Пімен.

І ще дещо. Ось, наприклад, ти дізнаєшся, що твоя дитина списувала на іспиті. Вона приходить додому зі школи, і ти запитуєш її: «Навіщо ти списувала?» А вона у відповідь: «Я не списувала!» Ти: «Хіба ти не знаєш, що списувати – недобре?» Дитина: «Але я не списувала!..» І так далі.

Послухай, що радить у таких випадках авва Пімен. Але спочатку я скажу тобі, що зазвичай у таких випадках починають казати батьки: «Як ти міг так вчинити? Мені телефонували зі школи! Я знаю, що ти списував! Як не соромно брехати! Ти такий маленький, а вже говориш неправду!» Загалом, розносять дитину в пух і прах. Адже дитина дійсно списувала і зараз каже неправду.

Але от що радить тут авва Пімен: «Якщо хтось згрішив і при цьому відрікся від свого поганого вчинку, не викривай його, бо інакше ти позбавляєш його сил, необхідних йому для покаяння».

Якщо дитина каже, що не списувала, вона прекрасно розуміє, що її вчинок – поганий, і їй самій не подобається те, що вона зробила. І тут дуже важливо, щоб вона не стала сумувати із цього приводу. Головне, каже авва Пімен, – щоб душа ближнього не занурилася в смуток. Щоб дитина не почала докоряти сама собі і думати: «Я погана, пропаща, ганьба мені!»

Подібне я зустрічав у деяких своїх знайомих. Спочатку вони грішать, а потім приходять і кажуть мені: «Отче, я не робив цього, правда!» Ну і добре. Я знаю, що ти стараєшся, борешся, що ти – хороша людина. Не треба відштовхувати від себе людей! Прикинься наївним, і ти підбадьориш людину, бо цим неначе кажеш їй: «Дитя моє, я вірю в тебе і сподіваюся на твоє виправлення! Навіть якщо ти все-таки згрішив, твій гріх був випадковим, разовим – у важку годину, у непростий момент життя. Але сам ти – не такий».

Такі слова підбадьорять людину і дадуть їй сил для щирого покаяння. Але тут не має бути штучності, вдавання (духовне життя – не театр). Головне, щоб така підтримка йшла з глибини твого серця.

Коли ти довіряєш комусь, ти тим самим «набуваєш» цю людину. Бачачи твою довіру, вона думає: «Мені довіряють. Мене люблять, шанують і цінують. Я не можу розчарувати!» Якщо ж чинити з людиною навпаки, то її можна втратити. І якщо вона зрозуміє, що ти вже наклеїв їй ярлик, наприклад, брехуна, то подумає: «Ну, тепер я щосили постараюся довести тобі, що я і правда брехун! Щоб ти хоч не марно звинувачував мене!»

Ці поради авви Пімена, яким вже багато віків, кожного разу справляють на мене якнайглибше враження.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)