В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Доки світло з вами, віруйте у світло, щоб бути вам синами світла» (Ін. 12:36), – каже Ісус Своїм учням, ясно даючи зрозуміти, що світло – це Дар Божий, що Світло – це Сам Господь, Який колись Пречистим Тілом Своїм перебував серед людей, а нині Духом Своїм Святим живе в Церкві Христовій, в її благодатних і рятівних Таїнствах.

Сини світла – це ті, хто творить справи світла, хто світить відбитим світлом Того, Хто Сам сказав про Себе: «Я – Світло для світу» (Ін. 8:12). Сини світла – це ті, хто життям своїм, вірою своєю і справами своїми множить у світі область світла і скорочує область пітьми. Сини світла – це ті, хто, всупереч власній гріховності, всупереч слабостям і немочі своїй, відкидають «справи пітьми» і вдягаються, як сказав апостол, «у зброї світла», бо «ніч минула, а день наблизився» (Рим. 13:12). Тому ще, що нині настав час «сприятливий» (2Кор. 6:2). Тому, нарешті, що наш Бог, Який зцілив у Капернаумі від хвороби розслаблення тіло людське за молитовним проханням чотирьох друзів хворого, нині в Таїнствах Церкви за молитовним проханням сонму усіх святих Своїх зціляє душі тих, хто приходить до Нього з вірою і надією!

І якщо тоді тим, хто прийшов до Ісуса, для того, щоб опустити хворого до ніг Спасителя, довелося зробити вчинок немислимий і майже фантастичний, то нині для того, щоб творити справи світла, вже немає нужди розбирати дах і пробивати стелю: Господь наш у Своїх благодатних і світлоносних Таїнствах Сам прийде в дім до кожного з нас, у тому числі і до того, у кого не знайдеться чотирьох вірних друзів, чотирьох «синів світла».

Проте загальна доступність благодатних дарів зовсім не означає, що тим самим відпадає нужда в здійсненні подвигу самозречення, у тяжкій жертовній праці в ім’я спасіння самого себе або свого ближнього. І зусилля чотирьох «синів світла» досі залишаються для нас нев’янучим зразком. Людині чужій, сторонній здійснене ними могло здатися попросту безумством. Уявіть, що подумали випадкові спостерігачі про четверо дорослих і солідних людей, які невідомо для яких цілей (усім же не поясниш!) спочатку тягнули на дах ліжко з хворим, а потім цей самий дах і зовсім взялися розбирати.

Так само піст і молитва, упокорювання і непротивлення злому (Мф. 5:39), жертовне служіння ближньому і, особливо, що вражає сторонніх своїм уявним безглуздям, убогість духовна – усе це може викликати кепкування і роздратування, ганьбу і наклеп. Недаремно апостол пише про «безумство Хреста» (1Кор. 1:21-23), і недаремно Господь попереджає Своїх учнів і послідовників: «Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас; якщо Мого слова дотримувались, будуть дотримуватись і вашого» (Ін. 15:20).

Благодать Духа Святого близька, і руки простягати не потрібно, бо «Дух дише де хоче» (Ін. 3:8), але скільки ж треба покласти трудів, скільки пролити поту і сліз, щоб самому побажати цю благодать, щоб протверезитися від сп’яніння іншими, чужими духами і захотіти, нарешті, «єдине потрібне» (див. Лк. 10:42) – прагнення стати причетним Світлу, прагнення стати дійсно сином Світла!

Щоб це сталося, Бог став людиною. Щоб це сталося, ось вже дві тисячі років «світло в темряві світить, і темрява не огорнула його» (Ін. 1:5). Тепер – справа за нами. Тепер від нас залежить, чи захочемо ми засіяти і засвітитися світлом Христовим так, щоб пітьма невіри і безнадійності не огорнула наші душі і душі тих, хто поряд з нами. «Без міри дає Бог Духа» (Ін. 3:34), тому «все можливе віруючому» (Мк. 9:23). Залишається тільки зрозуміти, як прийняти безмірну благодать Світла Христового, як не осліпнути, як не згоріти, як понести те, що людині, здається, понести неможливо.

Мине ще один тиждень Великого посту, і на самій його вершині, у серцевині пісного мандрування, ми в котрий раз почуємо відповідь Христову на ці наші запитання: «Нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (Мк. 8:34). Іноді цей хрест здається нам непомірно тяжким. Це відбувається всякий раз, коли ми забуваємо, що наш власний, персональний хрест не може бути легше і зручніше за Голгофський, а охочий стати «як боги» (Бут. 3:5) повинен буде розділити не лише тріумф, але і відповідальність. Він має бути готовий до того, що світ зустріне його не лише радісними криками «Осанна!», але і хрипкими криками «Розіпни Його!»

Не забудемо і те, що хрест, який нам наказано нести нашим Богом, щоб стати наприкінці шляху синами світла, не завжди і необов’язково схожий на той хрест, який ніс Ісус. Наш хрест найчастіше нагадує щось просте, повсякденне, побутове, у ньому немає нічого свідомо високого, і вже тим більше немає нічого романтичного і героїчного. Недаремно в день, коли Церква молитовно згадує великого свого учителя Григорія Паламу, архієпископа Солунського, того, хто життєвим подвигом своїм і глибоким богословським досягненням явив Церкви вчення про неземне Світло Христове, недаремно цього дня Церква пропонує нашій увазі євангельське оповідання про чотирьох синів світла, які, щоб стати такими, як хрест свій, вознесли скорботний одр свого хворого друга до ніг Христових. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 2 неділя Великого посту