Цей прийом використовується сьогодні у всіх сектантів: вони заманюють людей з проблемами, кому в даний момент погано. Дуже легко розташувати до себе людину, що страждає, познайомити зі своєю вірою. І робити це можна щиро, просто і з любов’ю, а можна і з корисливими цілями.

Наприклад, у людини померла дитина, а сусіди – православні християни – ніяк її не утішають, не пропонують поговорити, не намагаються об’єднатися навколо, зблизитися з нею. І ось приходить до неї сектант, починає з нею розмовляти, утішати, вислуховувати – і так потихеньку, непомітно притягає її до себе. І людина думає: «Ось, а в нашій Церкві я не знайшла такої участі і тепла! Там зі мною навіть не вітаються».

Розумієте, у чому справа?

Православ’я – це коли ми і віримо, і живемо так, як віримо, любимо один одного, допомагаємо один одному і завжди готові обійняти ближнього, щоб єдність була насправді.

І ось сектанти, люди, що заблукали, так роблять! Вони усі знайомі, постійно зустрічаються, розмовляють, підтримують один одного. А ми, у Церкві, не живемо так. Бачите, як від догматів я перейшов до нашого з вами життя? Просто річ у тім, що ми і вірити, і жити не вміємо по своїй вірі. Ніби хтось узяв і вимів мітлою віру з наших сердець. У нас немає етосу.

Що таке етос? Можна сказати, спосіб життя. А ми, виходить, зовсім не завжди православні – по тому, як живемо. Ось чому я і ставлю собі таке питання: «А я – православний?»

Ця тема велика, тут багато чого можна сказати. Передусім, мабуть, ось що.

Мені траплялося бачити людей, що перейшли в православ’я з іншої конфесії. Я знав протестанта, пастора, який став православним; знав католика, що прийняв православ’я. Ці люди, слід сказати, до того як стали православними, прекрасно знали свою віру. Наприклад, пастор. Він жив в іншій країні, грецькою не знав ні слова, нічого не знав про православ’я; але в якийсь момент він відчув порожнечу в серці: те, у що він вірив, не могло наповнити його душу, і він почав шукати Бога, читати книги. Так, читання книг саме по собі не наближає до Бога, знання – не гарантія богопізнання. Але ця людина шукала істинну віру і, читаючи книги з історії Церкви, невпинно молилася. І усе кінчилося тим, що він покинув свою батьківщину, залишив усе, що мав, – для того, щоб знайти Бога. Протестант, пастор. Розумієте?

Дуже важливо прагнути до Істини, прагнути до Бога. Ця людина прийшла до православ’я не тому, що потрапила під дію пропаганди, не тому, що їй «промили мізки», – а тому, що її серце палало бажанням знайти Істину. І таку людину неможливо збити зі шляху. Цей пастор став звичайним православним християнином, хрестився в нашій Церкві, тепер він чернець і вже двадцять років живе в Греції. Людина, що не знала свого часу ні слова грецькою, тепер – у грецькому монастирі. «Найголовніше, – каже він, – що я знайшов Христа, знайшов Істину, знайшов Православ’я». А хто привів його до Істини? Сам Бог.

І я жодного разу не зустрічав людину, яка, побачивши істинне православ’я і справжніх православних християн, пройшла б повз. Ні, Православ’я утримує поруч із собою. А ті, хто пішли, просто так і не пізнали його по-справжньому. Не буває так, що людина, зустрівши Христа, Бога Істинного, залишає Його і йде. Пам’ятаєте, коли Господь запитав учнів: «Чи не хочете відійти і ви?», Петро сказав Йому від імені усіх: «Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного» (Ін.6:67-68). Хіба можливо залишити Тебе, Господи? Твої слова прекрасні, вони ведуть у життя вічне – ми не можемо Тебе покинути.

Православ’я прекрасне. І прекрасно бути православним. Але ти не православний християнин, якщо кидаєшся на людей з палицею і криками. Треба молитися: «Господи, прошу Тебе, не дай мені позбутися того, чим я зараз володію». Адже, як кажуть святі, православна віра – це ходьба по канату. Дуже легко людина, що називає себе православним, може стати єретиком. Єретиком за способом життя.

Якщо я починаю гордитися своїм православ’ям, я вже не православний. Бо справжній православний християнин – упокорена людина.

Можна знати усі догмати, вірувати в Єдиного Бога Отця і Святу Трійцю, розбиратися в христології, тріадології та іншому, але якщо при цьому егоїстично заявляти: «Я – православний, я знаю Істину! А ви всі забирайтеся звідси, ви нічого не вартуєте, я один правий, пішли геть!» – такі слова роблять нас справжніми єретиками, по життю і духу.

Православ’я – це ходьба по канату. Це постійна увага – і до догматів, і до свого життя, етосу. Бути православним – велика честь, і нам слід було б плакати від вдячності перед Богом, усвідомлюючи свою негідність і благаючи Його зробити нас по-справжньому православними. «Так, Господи, я хрестився, прийняв благодать Святого Духа в ім’я Святої Трійці, але чи православний я тепер? Цього вистачає, щоб стати християнином, стати Твоїм, Господи? Просто, формально, одна дія – і готово?»

Візьмемо, приміром, сім’ю, де чоловік – церковна людина, ходить на служби, читає твори святих, строго постить, вважає себе справжнім християнином. А вдома він – жорстокий тиран, що вимагає беззастережного підпорядкування, нав’язує усім свою думку, не зважає ні на кого. І от дружина запитала його одного разу:

– Вибач, а ти в нас хто, – Папа Римський?

Він скипів:

– Що ти сказала? Я – Папа Римський? Я? Негайно бери свої слова назад, інакше отримаєш у мене! Та як ти смієш!..

А дружина сказала так тому, що для католиків Папа Римський – непогрішний. Тобто просто поцікавилася у свого чоловіка, чи не є і він непогрішним, як Папа.

Мало називати себе православним. Мало говорити, що ти правильно віруєш у Бога. Православна людина – це той, хто живе правильно у звичайному, повсякденному житті.

А якщо ти справжній деспот і живеш так, ніби твої думки, погляди безпомилкові, непогрішні – як у Папи Римського. «Головне – бути православним! Головне – говорити правильні речі!» Дійсно, це важливо – бути православним, твердо триматися своєї віри, – але хіба твоє повсякденне життя не має значення?

Твій егоїзм, який ти так яскраво демонструєш удома, – хіба Бог цього не бачить, хіба Він не бачить, як ти йдеш зі шляху істинного? Що ти скажеш Йому після смерті? «Я знаю догмат про Святу Трійцю, тому повинен піти в рай?» Хоча дружині своїй слова не давав сказати.

А ось ще приклад того, як своїми вчинками ми спростовуємо православні догмати.

У деяких сім’ях батьки вимагають від дітей безумовної покори в усьому – у смаках, манері одягатися, у тому, які фільми дивитися. Інша точка зору не приймається. «У нашій сім’ї такий порядок. Не хочеш, як ми, – забирайся геть. А раз живеш тут, робитимеш так, як батьки кажуть. Усе, розмова закінчена».

Знаєте, що про це кажуть святі? Такою установкою людина відміняє і заперечує догмат про Святу Трійцю у своєму житті. Адже коли ми кажемо, що Бог Єдиний у трьох Особах, що це означає? Значить, ми приймаємо, що Бог має одну природу, але при цьому три Особи – Отець, Син і Святий Дух. Отець – це Отець, Він – не Син. А Святий Дух – не Син і не Отець. Усі три Особи – різні, якщо ми говоримо саме про Осіб, і в той же час вони – одне, якщо говорити про їх природу. Єдність і різноманітність. Різноманітність в єдності і єдність у різноманітності – про це говорять багато богословів, а деякі додають, що ця істина може бути відбита і в сімейному житті. Як? Якщо казати: «У нашій сім’ї ми усі – як одне ціле, ми любимо один одного, ми разом» – у цих словах немає повної відповідності догмату про Трійцю. А ось якщо в сім’ї ми – єдине ціле, як Трійця, але при цьому різні, як різні Отець, Син і Святий Дух, – така відповідність є.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)