Ніч у Гефсиманії
Ніч Гефсиманська, це межа залишення людською допомогою, людською любов’ю, це час, коли Спаситель залишається один – один зі Своєю людською долею в мить, коли ця людська доля уся зводиться і зосереджена тільки на одному: на прийдешній смерті. Христос, після Тайної Вечері вийшов у нічну пітьму зі Своїми учнями; Він пішов за Кедрон у сад Гефсиманський; Він знає, що настає час, коли Він буде відданий у руки людей грішних і почнеться над Ним розправа – розправа людського гріха над Божественною милістю, бо ця Божественна милість виявилася для них обманом – вона пропонує небо, коли земля вимагає свого.
Христос просить Своїх учнів побути з Ним, основна група залишається в одному місці, трішки далі Він відводить із Собою трьох: Петра, Якова та Іоанна – тих самих, які бачили диво Його преображення, – і просить їх пильнувати і не спати; і Він йде на коротку відстань і починає молитися. У цій передсмертній боротьбі (не через те, що тілесна смерть для Нього вже настала, а через те, що це момент, коли слова Христові, сказані на Тайній Вечері, «ніхто Мого життя не віднімає від Мене, Я Сам його даю» мають стати живою, трагічною реальністю) те, що було метою і наміром Втілення, тепер стає неминучою подією наступної миті. Те, що Христос мав намір прийняти, те, про що Він знав, що це буде Його долею, тепер уже неминуче буде, вже наближається, вже торкається Його; і Христос, істинний Бог та істинна людина, стоїть перед лицем смерті. І ось тут самотність особливо трагічна: три учні, найближчі, найрідніші, за кілька кроків від Нього засинають від втоми, від туги, від того, що надто багато довелося пережити за останні дні. Христос залишився в цій нічній пітьмі один, один у Своїй молитві до Отця; і, здавалося б, ця молитва мала пробити небеса, мала розірвати нічну пітьму, вона мала б бути живим мостом між душею Страждальника і душею Отця – і цього не стається; не лише ніч все темніша, не лише учні сплять, але і Отець залишається в безмовності: у цій страшній ночі спокутування і Бог мовчить.
Коли ми читаємо євангельські сторінки, то бачимо, з якою чуйністю Спаситель відповідає на кожне благання того, хто приходить до Нього з хворобою, з тугою, з гріхом, навіть із смертю; Христос обіцяв, якщо в кого буде віра з гірчичне зерно, він зможе рухати горами: і ось, у цій трагічній ночі нічого не трапляється. Уся віра, уся праведність Сина розбивається, як хвиля об скелю, об це мовчання землі і неба. Якби небо відповіло відмовою, було б легше. Ви пам’ятаєте, як жінка-хананеянка благала Христа про зцілення дочки, як Христос її переконував, що цьому не можна бути, як би викликаючи її цим на все більший і більший подвиг віри, досконалої довіри Богові, і коли вона цю довіру засвідчила з максимальною силою Він дарував їй зцілення. Відмова за відмовою падала на неї, але кожна відмова була як би приводом нового руху віри в ній. Тут же небо мовчить, відмови немає, відповіді немає. Я зараз не хочу вдаватися до причин і пояснень – це нас відвело б від гострої свідомості того, що відбувається – небо і земля залишили до кінця Спасителя перед лицем смерті. Після третього моління Ангел підійшов зміцнити Його, після того, як кривавим потом була вкрита земля, знемогли передсмертною тугою людські груди.
Це – Чоловік!
Тепер наступний момент: суд у Пилата, Христос віддається на неправедний суд – і цей суд не знаходить у Ньому провини. Бажаючи чимось задовольнити натовп, Пилат повеліває Безневинного бити. Безневинний терпить удари, кепкування, терновий вінець, червоний плащ, і виводиться перед лицем натовпу. «Це – Чоловік!» Ці слова означають у простому сенсі: «Ось Той, Кого ви зрадили мені, ось Він». Але якщо замислитися над ними, то дійсно ми тут бачимо людину – в усій її голизні.
Що залишилося від Царя, Сина Давидового? Сміховисько. Що залишилося від Того, Хто проповідував, зціляв, словом перемагав? Полонений, який не має жодного слова на власний захист, просто людина, не хтось, не Ісус, а полонений безіменний, в якому залишається тільки його вигляд.
Мені довелося раз поглянути на людину. Це було відразу після звільнення Парижу; зрадників, відступників ловили, іноді судили, іноді вбивали, а до цього часто водили вулицями і знущалися з них. Упіймали одного чоловіка, який багатьох віддав на смерть, який не заслуговував, за судом людським, ні співчуття, ні милості. Я виходив з дому, і натовп його вів повз наш під’їзд. Він був у звичайному своєму костюмі, але забрудненому, безладному.
Півголови його було поголене, обличчя його було побите, натовп його закидав брудом. Я знав, хто ця людина, тому я не міг за першим рухом душі бачити в ньому страждальника і мученика. На першу думку це був спійманий лиходій, і проте ця думка не лише не затрималася, але і не промайнула в голові. Те, що я бачив, була просто людина, усі її інші властивості зникли.
Чи був він лиходій, скільки крові він пролив, скільки сімей позбавив подругів, батьків, братів і сестер – усе це не згадалося, бо в цій крайній, жахливій убогості, у цьому максимальному приниженні нічого не залишилося окрім просто людини. І впродовж багатьох годин переді мною стояв образ, образ цієї людини і Христа Спасителя, і я не міг розділити одного від другого. Суд у Пилата і суд натовпу, розправа народна тут і там, і перед жахом того, що можна зробити над людиною і з людиною усе інше стиралося. Залишалося тільки: «Це – Чоловік!»
Автор: митрополит Антоній Сурожський