Початок Страстей Господніх

Вхід Господній в Єрусалим – одне з найтрагічніших свят, яке нам доводиться пережити. У ньому, неначе, усе двоїться. Є ряд подій очевидних, які привертають до себе увагу, і є якась глибина цих подій, яка майже непомітна і яка носить вже на собі відбиток Страстей Господніх. Зовні – урочистість. Господь в’їжджає в Єрусалим як цар, на Ньому виконується пророцтво: «Радій від радости, дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і на молодому ослі, сині під’яремної» (Зах. 9:9).

Він оточений учнями; народ, який впродовж останніх тижнів бачив славу Божу, що проявляється в Ньому, зустрічає Його тріумфально, незважаючи на обурення первосвящеників, фарисеїв, книжників, на обурення і опір політичних вождів, люди зустрічають Його із захватом, стелять на Його шляху пальмові гілки, знімають із себе одяг, щоб Він пройшов по ньому. Кричать: «Осанна Синові Давидовому! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх!» і, здавалося б, це – урочистий хід; здавалося б – ми можемо тріумфувати разом з народом; але коли ми вдумуємося в події наступних днів, ми бачимо, що тут, в усякому разі, якесь трагічне непорозуміння, бо ця урочистість, ця радість народна, незрозумілим, неначе, образом, перетворюється через декілька днів у лють, у ненависть натовпу, який перед Пилатом кричатиме: Розіпни, розіпни Його! Не Його – Варавву нам віддай!.. Зрозуміти це можна тільки так, мені здається, що як би глибшим шаром, ніж ця зовнішня урочистість, на усій цій події лежить саме непорозуміння.

Зустрічають Христа як царя, чекають у Ньому політичного вождя; досі Він ховався, тепер Він відкрито в’їжджає в місто зі Своїми учнями. Люди гадали, що наближається час, коли Він візьме у Свої руки долю Ізраїлю, коли настане час політичної, державної і суспільної незалежності єврейського народу, коли настане час відплати язичникам, помсти Ізраїлю, коли вони запанують, восторжествують. Вони чекали, що закінчується час їх приниження і починається слава – остання, переможна слава Ізраїлю.

А Христос вступає в Єрусалим, як лагідний Цар, Царство Якого не від світу цього; Він прийшов принести це Царство в серця людські. Він прийшов встановити нове Царство, від якого страшно стає серцю людському, бо це – Царство досконалої, самовідданої любові, самозречення. Царство вигнання заради правди і заради істини, Царство, яке доки цілком у людських серцях і визначається доки тільки тим, що в чиїхось серцях єдиним Царем є Господь Бог. Люди чекали від Нього земної перемоги, добробуту, спокою, стійкості – Христос їм пропонує відірватися від землі, стати бездомними мандрівниками, проповідниками цього Царства, яке і самій людині буває так страшне…

І ось, ці люди, які зустрічали Його у Вербну Неділю з такою урочистістю, тепер повстали на Нього з таким обуренням і ненавистю, з непримиренною ненавистю, бо Він не виправдав усі їх надії. Жити без надії людина навряд чи може, але запалати надією, коли вона вже згасла, і побачити цю надію зганьбленою – іноді буває нестерпно, і той, хто став причиною такої наруги, падіння останньої надії, навряд чи може сподіватися на милість людську; це сталося з Христом.

Тому вхід Господній в Єрусалим увесь перебуває під знаком непорозуміння, увесь вже носить відбиток Страсних днів. Оточений тріумфуючим натовпом Христос все більше і більше занурюється в самотність; учні чекають чогось, чого Він їм не пропонує, оточуючий народ зустрічає Його, бо гадає, що Він – інший, і Христос крок за кроком вступає в це місто, що «побиває пророків», і наближається до самотності ночі Гефсиманської.

Це перше, що ми бачимо напередодні Страстей Господніх. Потім дні – дні суперечок, сперечань, які поступово призводять до останньої розв’язки, до зради Іудиної, до ночі Гефсиманської, і до Розп’яття.

Автор: митрополит Антоній Сурожський