Голгофа – невисокий пагорб за міськими стінами Єрусалиму – була традиційним місцем публічних страт. Саме для цих цілей на вершині пагорба постійно стояло декілька стовпів. За звичаєм, засуджений до розп’яття повинен був на собі нести з міста важку балку, що служила поперечкою. Таку балку ніс на собі і Христос, але, як каже Євангеліє, не зумів донести її до Голгофи. Він був занадто знесилений. Перед цим Христа вже один раз піддали страті: Його побили батогами.

Сьогодні, ґрунтуючись на даних Туринської плащаниці, ми можемо сказати, що таке побиття батогами – це тридцять дев’ять ударів п’ятихвостим бичем зі свинцевими кульками, які прив’язані до кінців кожного з ременів. При ударі бич обвивався навколо усього тіла і розтинав шкіру до кістки. Ісус отримав їх тридцять дев’ять, бо юдейський закон забороняв завдавати більше сорока ударів. Це вважалося смертельною нормою.

Втім, закон вже був порушений. Христа карали двічі, тоді як будь-яке право, у тому числі і римське, забороняє карати людину двічі за один той самий злочин. Побиття батогами – перше, і саме по собі важке покарання. Після нього виживав не кожен. Та все ж за першою карою йде друга – розп’яття. Мабуть Понтій Пилат дійсно намагався відстояти життя Ісуса і сподівався, що вигляд скривавленого проповідника, побитого до напівсмерті, задовольнить кровожерні інстинкти натовпу.

Проте цього не сталося. Натовп вимагав страти, і Ісуса повели на Голгофу. Побитий і знесилений, Він кілька разів падав по дорозі, і наприкінці вартовий примушує селянина на ім’я Симон, що стояв рядом, узяти хрест і донести його до Голгофи. А на Голгофі Господа прибивають до хреста. Ноги прибивають до того стовпа, який був укопаний, а руки – до тієї перекладини, яку Він ніс на Собі, і потім перекладину ставлять на вертикальний стовп і прибивають.

За дві тисячі років слово «розп’яття» повторювалося так часто, що сенс його в певній мірі загубився, потьмянів. Потьмяніла у свідомості тих, хто живе нині, і величезність тієї жертви, яку приніс Ісус за усіх людей, що були і майбутніх.

Що ж таке розп’яття? Цицерон цю страту називав найжахливішою з усіх страт, яку придумали люди. Суть її полягає в тому, що людське тіло повисає на хресті таким чином, що точка опори опиняється в грудях. Коли руки людини підняті вище за рівень плечей, і вона висить, не спираючись на ноги, уся тяжкість верхньої половини тіла припадає на груди. У результаті цієї напруги кров починає підливати до м’язів грудного поясу, і застоюється там. М’язи поступово починають дерев’яніти. Тоді настає явище асфіксії: зведені судомою грудні м’язи зчавлюють грудну клітку. М’язи не дають розширюватися діафрагмі, людина не може набрати в легені повітря і починає помирати від задухи. Така страта іноді тривала декілька діб. Щоб прискорити її, людину не просто прив’язували до хреста, як у більшості випадків, а прибивали. Ковані грановані цвяхи забивалися між променевими кістками руки, поряд із зап’ястям. На своєму шляху цвях зустрічав нервовий вузол, через який нервові закінчення йдуть до кисті руки і управляють нею. Цвях перебиває цей нервовий вузол. Сам по собі дотик до оголеного нерва – страшенний біль, а тут усі ці нерви виявляються перебитими. Але мало того, щоб дихати в такому положенні в засудженого до страти залишається лише один вихід – потрібно знайти певну точку опори у своєму ж тілі для того, щоб звільнити груди для дихання. У прибитої людини така можлива точка опори тільки одна – це її ноги, які також пробиті в плесні. Цвях входить між маленькими кісточками плесна. Людина має спертися на цвяхи, якими пробиті її ноги, випрямити коліна і підвести своє тіло, тим самим послабляючи тиск на груди. Тоді вона може зітхнути. Але оскільки при цьому руки її також прибиті, то рука починає обертатися навколо цвяха. Щоб зітхнути, людина повинна повернути свою руку навколо цвяха, зовсім не круглого і гладкого, а суцільно вкритого щербинами і з гострими гранями. Такий рух супроводжується больовими відчуттями на межі шоку.

Євангеліє каже, що страждання Христові тривали близько шести годин. Щоб прискорити страту, вартові або кати нерідко мечем перебивали гомілки розіпнутому. Людина втрачала останню точку опори і швидко задихалася. Стражники, що охороняли Голгофу в день розп’яття Христового, квапилися, їм треба було закінчити свою страшну справу до заходу сонця з тієї причини, що після заходу юдейський закон забороняв торкатися до мертвого тіла, а залишати ці тіла до завтра було не можна, бо наставало велике свято – юдейська Пасха, і три трупи не мали нависати над містом. Тому команда катів квапиться. І от, св. Іван спеціально відмічає, що воїни перебили гомілки двом розбійникам, розіпнутим разом з Христом, але самого Христа не торкнулися, бо бачили, що Він був мертвий. На хресті помітити це не важко. Як тільки людина перестає без кінця рухатися вгору-вниз, значить, вона не дихає, значить, вона померла.

Євангеліст Лука повідомляє, що коли римський сотник пронизав списом груди Ісуса, то з рани вилилися кров і вода. За висновком медиків, йдеться про рідину з навколосерцевої сумки. Спис пронизав груди з правого боку дійшовши до навколосерцевої сумки і серця – це професійний удар солдата, який цілиться в незагороджений щитом бік тіла і б’є так, щоб відразу дістати до серця. Із вже мертвого тіла кров витікати не буде. Те, що кров і вода вилилися, означає, що сердечна кров ще раніше, ще до останньої рани перемішалася з рідиною навколосерцевої сумки. Серце не витримало мук. Христос помер від розриву серця раніше.

Автор: протодиякон Андрій Кураєв

Долаючи дорогу Страсного тижня