Таємницю Христових страждань на Голгофі люди намагалися пояснити по-різному. Одна з найпростіших схем каже, що Христос приніс Себе в жертву замість нас. Син вирішив вмилостивити Небесного Отця, щоб той, зважаючи на безмірну жертву, принесену Сином, простив усіх людей. Так вважали західні середньовічні богослови, нерідко так говорять сьогодні популярні проповідники, такі міркування можна зустріти навіть в апостола Павла. Ця схема виходить з уявлень середньовічної людини. Річ у тім, що в архаїчному і в середньовічному суспільстві тяжкість провини залежала від того, проти кого ця провина спрямована. Наприклад, якщо людина вбиває селянина – покладене одне покарання. Але якщо вона вбиває князівського слугу, її чекає інше, серйозніше покарання. Саме так середньовічні богослови нерідко намагалися пояснити і сенс біблійних подій. Сама по собі провина Адама, можлива, і невелика – яблуко узяв, – але річ у тім, що це був вчинок, спрямований проти найбільшого володаря, проти Бога.

Маленька, сама по собі нікчемна величина, помножена на нескінченність, проти якої вона була спрямована, сама стала нескінченною. І, відповідно, для того, щоб сплатити цей нескінченний борг, потрібна була нескінченно величезна жертва. Таку жертву людина не могла принести сама за себе, і, тому, за неї її виплачує сам Бог. Таке пояснення повністю відповідало середньовічному мисленню.

Але сьогодні ми не можемо визнати цю схему досить зрозумілою. Врешті-решт, виникає питання: чи справедливо, що замість дійсного злочинця страждає безвинний? Чи справедливо буде, якщо якась людина посвариться зі своїм сусідом, а потім, коли в неї виникне відчуття людинолюбства, вона раптом вирішить: гаразд, я на свого сусіда гніватися не буду, але, щоб усе було згідно із законом, піду заріжу свого сина, і після цього вважатимемо, що ми помирилися.

Були і інші спроби пояснити таємницю Голгофи. Одна з цих схем, у певному розумінні глибша і досить зухваліша, говорить про обманщика, що обманувся. Христос уподібнюється мисливцю. Коли мисливець бажає упіймати якогось звіра чи рибу, він розсипає приманку або маскує гачок наживкою. Риба хапає те, що бачить – і натикається на те, з чим зустрітися ніяк не бажала.

За думкою деяких східних богословів, Бог приходить на землю для того, щоб зруйнувати царство сатани. Що таке царство смерті? Смерть – це порожнеча, небуття. Тому смерть не можна просто прогнати. Смерть можна тільки заповнити зсередини. Руйнування життя не можна здолати нічим іншим, окрім як творенням. Для того, щоб увійти до цієї порожнечі і зсередини заповнити її, Бог приймає людський вигляд. Сатана не упізнав таємницю Христову – таємницю Сина Божого, що став людиною. Він вважав Його просто праведником, святим, пророком, і вважав, що, як будь-який син Адамів, Христос підвладний смерті. І ось, у ту хвилину, коли сили смерті зраділи, що їм вдалося перемогти Христа, передчуваючи зустріч з черговою людською душею в пеклі, вони зустрілися із силою Самого Бога. І ця божественна блискавка, зійшовши в пекло, починає розгортатися там і розносить увесь пекельний склеп. Такий один з образів, досить популярний у древній християнською літературі.

Третій образ уподібнює Христа лікареві. Святий Василій Великий так і каже: Бог, перш ніж послати Сина Свого на землю, відпустив гріхи усім нам. Христос же приходить для того, щоб подібно до досвідченого лікаря, зв’язати людську природу, що розпалася, воєдино. Людина повинна сама, зсередини своєї власної природи, зняти усі перешкоди, що відділяють її від Бога. Тобто людина повинна навчитися любові, а любов – це дуже небезпечний подвиг. У любові людина втрачає саму себе. У певному розумінні, всяка серйозна любов близька до самогубства. Людина перестає жити для себе, вона починає жити для тієї людини, яку любить, інакше це не любов. Вона виходить за свої власні межі.

Проте в кожній людині є частка, не бажаюча виходити за власні межі. Вона не хоче помирати в любові, вона вважає за краще на усе дивитися з точки зору своєї власної маленької користі. З цієї частки і починається вмирання людської душі. Чи міг Бог просто видалити певним ангельським скальпелем цю ракову пухлину, що гніздиться в людській душі? Ні, не міг. Він створив людей вільними (за Своїм образом і подобою) і, тому, не став би спотворювати власний образ, який Він вклав у людину. Бог діє тільки зсередини, тільки через людину. Син Передвічного Отця дві тисячі років тому став сином Марії, щоб тут, у людському світі, з’явилася хоч би одна душа, здатна сказати Богові: «Так, візьми мене, я нічого свого не хочу мати. Воля не моя, але Твоя нехай буде».

Але далі починається таїнство обоження людської природи Христа. Він із самого народження свого – Бог. Він має, з одного боку, божественну свідомість, божественне «Я», а з другого боку, людську душу, яка розвивалася, як у кожної дитини, юнака, молодої людини. Природно, у кожну живу істоту Бог вклав боязнь перед смертю. Смерть – це те, що не є Бог. Бог є життя. Кожній людській душі, кожній живій душі взагалі властиво боятися того, що очевидним чином не є Бог. Смерть – очевидним чином не є Бог. І людська душа Христа боїться смерті – не боїться, а опирається їй. Тому в саду Гефсиманському людська воля і душа Христа звертаються до Отця із словами: «Сумна душа Моя смертельно.. Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти …» (Мф. 26:38-39).

У цей момент долається остання межа, яка могла відокремити людину від Бога, – досвід смерті. У результаті, коли смерть підступає до життя Христового, пробує його роздрібнити і знищити, то не знаходить в ньому для себе жодного матеріалу. За визначенням святого Іринія Ліонського, з яким були згодні не лише християни II століття, коли жив святий, але і вірні у всі часи, смерть – це розкол. Передусім розкол душі і тіла, а також друга смерть, яка за християнською термінологією є розколом душі і Бога. Вічна смерть. Так от, коли цей розкол, цей клин, пробує затвердитися, знайти своє місце в Христі, виявляється, що йому там немає місця. Він там застряє, бо людська воля Христа через Гефсиманське моління підкорилася божественній волі, цілком з’єдналася з нею. Клин смерті не зміг відокремити душу Христову від Божественної природи Сина Божого, і, як наслідок, людська душа Христа виявилася до самого кінця невід’ємна від Його тіла. І тому і відбувається майже негайне воскресіння Христове.

Для нас це означає, що віднині смерть людини стає не більше, ніж епізодом її життя. Оскільки Христос знайшов шлях виходу із смерті, це означає, якщо людина піде за Ним, образно кажучи, «вчепиться за Його одяг», то Христос протягне її через коридори смерті. І смерть виявиться не безвихіддю, а просто дверима. Саме тому апостоли говорять про те, що смерть Ісуса Христа – найважливіша подія в їх особистому житті.

Таким чином, спасіння ми набуваємо не смертю Христовою, але Його воскресінням. Смерть виганяється натиском життя. Христос не просто «зазнає» муки. Ні. Він вторгається в область смерті і приєднує людство до джерела безсмертного життя – до Бога.

Автор: протодиякон Андрій Кураєв

Долаючи дорогу Страсного тижня