Одного разу мені довелося брати участь у дивовижній дискусії. Було поставлено питання: якої національності був Ісус Христос? Виявилося, багато хто вважає, що ніякої. Але мені здається, що для християнина можлива тільки одна відповідь: як людина Він був євреєм, як Бог – не мав національності. Наслідуючи халкідонський догмат (який у нас, на жаль, частіше сповідують у теорії, ніж на практиці), ми віримо, що Син Божий утілився і став людиною в повному розумінні цього слова, ставши таким самим, як і всі ми, окрім одного – Він був безгрішним. Будь-який відступ, навіть найдрібніший, від цієї віри веде нас до справжнісінької єресі, і не в тому навіть справа, буде це монофізитство, докетизм або щось інше, важливо, що це вже буде не цілком християнство, або цілком не християнство.

Але якщо ми приймаємо повноцінність людської природи Христа, якщо ми віримо, що Він народився у Вифлеємі, був нащадком царя Давида, був розп’ятий при Понтії Пілаті – тобто жив людським життям, у часі і просторі, підкоряючись законам єства – тоді стверджувати, що Він не мав національності, настільки ж безглуздо, як стверджувати, що Він не мав кольору очей або статі. Іншими словами, це означає стверджувати, що Він все-таки не зовсім утілився, був не зовсім людиною, не жив на цій землі в повному розумінні цього слова. Усе це, гадаю, витікає саме з невміння примирити у своїй свідомості вічні категорії з тимчасовими, зрозуміти, що означає втілення Божества.

Так чому ж все-таки деяких бентежить єврейство Ісуса? Залишимо осторонь помилку, ніби Марія була не єврейкою, а галилеянкою, і ніби галилеяни – найближчі родичі слов’ян. Неуцтво вторинне, на першому місці тут швидше виступає психологічний момент. Якщо комусь не подобаються євреї чи хтось соромиться власної єврейської крові, то цілком природно бажання “виправдати” Ісуса, неначе Він цього виправдання потребує. Чи, швидше, виправдати власний антисемітизм: адже якщо один з євреїв – Ісус, то лаяти євреїв якось незручно. Дивні богословсько-історичні умовиводи насправді покликані просто виправдати певні комплекси.

Але апостол Павло, міркуючи про горезвісне “єврейське питання”, не пише, що Ізраїль зник або проклятий, але що жертва Христова зруйнувала перешкоду між одним народом і рештою світу. Що в Старому Завіті було приватним, умовним, тимчасовим, національним, то в Новому Завіті стало вселенським, абсолютним, вічним, загальнолюдським, і тому обраний народ більше не закритий від решти світу, але всякий, хто побажає, стає його членом. Кордони Ізраїлю розсуваються до меж усього людства. “Коли ж деякі з гілок відломилися, а ти, будучи дикою оливою, прищепився на їхнє місце і став причасником кореня та соку оливи, то не хвалися перед гілками. Якщо ж хвалишся, то згадай, що не ти корінь підтримуєш, а корінь тебе… Але і ті, якщо не перебуватимуть у невір’ї, прищепляться, бо Бог має силу знову прищепити їх. Бо коли ти, відсічений від дикої за природою оливи, прищепився до доброї оливи, то тим більше ці, природні, прищепляться до своєї оливи. Бо я не хочу, щоб ви, браття, не знали цієї таємниці, – щоб ви не думали про себе, – що засліплення Ізраїля сталося частково, доки не ввійде повна кількість язичників; таким чином весь Ізраїль спасеться” (Рим 11:17-18; 23-26).

Болючим, до речі, виявляється далеко не лише єврейське питання: зовсім не так давно я бачив книгу православного удмуртського диякона, який перекладав Біблію своєю рідною мовою. Йому в полеміці з опонентами довелося відстоювати… саме право існування Біблії і богослужіння удмуртською мовою. Опоненти вважали, що ця мова принципово не може виразити божественної Істини і благословляли парафіян палити всі книги їхньою рідною мовою. Як один з аргументів проти удмуртського перекладу Біблії висувався той факт, що удмуртське слово, яке означає Бога, спочатку застосовувалося до язичницьких божеств. Але ж те саме можна сказати і про староєврейське “елохім”, і про грецьке “теос”, і про слов’янське “богъ”!

Так виникає своєрідна і дуже небезпечна спокуса: є народи, призначені до спасіння, а є народи, призначені до погибелі. Щоб врятуватися, з удмурта чи єврея потрібно по можливості стати росіянином. А греки, до речі, скажуть – греком… Один грек, який представлявся ченцем з Афона, в електронному листуванні навіть доводив мені, що Ісус говорив з учнями грецькою – чужою для них мовою!

Усе це кінець кінцем – ідолотворчість, коли обожнюється певна історична, культурна і національна реальність, коли свобода Божого задуму спасіння обмежується суто людськими рамками. Чи треба казати, що це один із найсильніших засобів лукавого, щоб збити зі шляху людину? Вона прямує неправдивим шляхом, не до Бога, а до рукотворного національного божка, досягти якого все одно не зможе: їй ніколи не позбутися “не тих” предків і пов’язаних з цими предками комплексів, як не зможе вона забути колискові “не тією” мовою і відригнути молоко “не тієї” матері. У результаті, якщо вона проявлятиме завзяття, вона тільки ще більше заплутається, або ж махне на все рукою. Якщо, звичайно, жива Божа благодать не поверне її на вірну дорогу.

Історія Православної Церкви неначе і справді дає еллінам, та й слов’янам, немало приводів підноситися: нібито, тільки ми змогли вмістити всю повноту християнства, а інші народи спочатку не були до того здатні і з часом відпали – але такий підхід якось мало узгоджується з євангельським Благовістям. І чим більше в нас видимих приводів для гордовитості, тим гостріше має звучати в наших серцях Павлове попередження про прищеплені оливкової гілки.

Але як же поєднувати християнський і національний початки? Для відповіді на це питання скористаємося фразою з відомого раннєхристиянського (120-210 рр.) трактату “послання до Диогніта”: “Християни на землі мешкають, але громадянство їх – на небі”. Грецькою вона звучить навіть ще коротше: “На землі мешкають, на небі громадянствують”. Ця формула застерігає нас від двох помилок, виводячи, як завжди, на серединний шлях.

Перша помилка полягає в забутті того факту, що ми мешкаємо на землі. Земля конкретна, населена людьми, в яких є мова, культура, держава, історія. Відмовлятися від усього цього християнам недозволенно. Зрозуміло, коли подібне відбувається з “білими братствами”, але, на жаль, трапляється таке і серед християн. Поспілкувавшись свого часу з російськими баптистами, я (пробачте мою доброзичливу відвертість, брати протестанти!) переконався, що для багатьох з них країна, в якій вони живуть, – дика, необроблена пустеля, повсякденне життя співвітчизників – суцільний морок забобону і язичництва, а національна історія і культура – низка непорозумінь.

Мені, наприклад, доводилося бачити ситуацію, коли людина у свій власний день народження відмовляється випити з товаришами по службі, які самі накрили їй скромний фуршет: адже день народження є язичницьке свято, і цокатися теж язичницький звичай. У Росії така людина виглядає не просто іноземцем, а навіть інопланетянином. Так, наше реальне життя ніяк не відповідає євангельським заповідям, так, у наших умовах більш ніж виправдане насторожене ставлення баптистів до спиртного – але от Христос чомусь не гидував бенкетувати з грішниками і навіть не нехтував потребою тих, кому забракло випивки в Кані Галилейській.

Зрозуміло, що і у сфері культури та історії при такому підході рубльовська Трійця є не більше ніж ідол, хай і симпатичний, а “Війна і мир” – лише опис нескінченних гріхів і забобонів. Робиться заявка на створення власної, нової культури, але нерідко вона виглядає як невмілий переклад з американського чи навіть корейського зразка.

Словом, багато претензій православних до російських протестантів реально зводяться саме до цього вражаючого небажання серйозно сприймати традиційну культуру своєї власної країни і, грубо кажучи, бачити в іконі щось більше, ніж ідол (для цього, до речі, не обов’язково вішати її в себе вдома). Зрозуміло, далеко не всі російські протестанти такі, і я дуже радий, що немало спілкувався і з іншими, але все таки подібний підхід серед них досить поширений. Відразу береться максимум, вершина, і відмітається всяке земне підніжжя. А тоді і вершина може виявитися повітряним замком, абстракцією, що існує тільки в уяві.

Не мені судити, якими будуть долі російського протестантизму. Але смію висловити припущення, що якщо йому судилося пустити глибоке коріння на нашій землі, йому належить краще дізнатися цю саму землю, її культуру та історію, і сприйняти їх серйозно.

Але є і друга прірва, і в неї часто зісковзують православні. Це, навпаки, небажання залишати підніжжя і вирушати далі, небажання “громадянствувати на небі”. Християнство – віра в абсолютне, неземне, неможливе. І набагато простіше виявляється потихеньку підміняти абсолют чимось земним і конкретним. Замість Євангелія – “як батюшка благословить”, замість живої віри – скрупульозне виконання обрядів, замість надії – великодержавні мріяння, замість любові – пошук жидомасонів під ліжком. І тут є небезпека, що земна історія і культура стануть абсолютом, підмінять собою небо. Тоді замість небесного Царства людину цікавитиме виключно земне.

Відповідно і Царя Небесного затуляє цар земний. У розмовах про канонізацію Миколи ІІ ясно звучить мотив абсолютно дивовижний, і звучить він все голосніше і голосніше: “Помазаник Божий приніс себе в спокутну жертву за гріхи народу”. Тут йдеться не про Христа, а про Миколу ІІ. Саме таке формулювання було свого часу наведене в публічному зверненні одного з наших єпископів, і можна тільки радіти тому, що синодальна комісія з канонізації від подібних формулювань категорично утримується. Невже Голгофська жертва спокутала всі народи, окрім нашого? Чи Микола II зміг щось до неї додати, зробити те, чого не зробив Христос? Звичайно ж, ні. Просто тут треба щось більш видиме, відчутніше, ніж Голгофа.

І ось вже доводиться чути про Православ’я як про культурну спадщину – словом, як про категорію земну і обмежену, що не переходить у вічність.

І якщо з цієї картини світу випадає особиста віра в Єдиного Бога, виходить страшна віра в єдиного вождя, наділеного необмеженими повноваженнями, який вершить суд на благо “своїх” (неважливо, класово чи расово “своїх”). Чи віра в єдиний народ, яка вже принесла і продовжує приносити стільки горя жителям Балкан. І потім нам залишається тільки дивуватися, як Німеччина, країна романтиків і педантів, або православна Росія майже відразу породили монстрів. І ми з легкістю визнаємо, що всьому причиною були два вагони більшовиків, плюс латиські і башкирські полки, та ще містечкові євреї. Тільки не ми самі.

Релігія і національна культура йдуть рука об руку. Але не варто замикати свою віру в рамках саме такої культурологічної релігійності – так само як і не потрібно відмовлятися від неї раз і назавжди широким жестом. Варто дійсно спробувати жити на землі, а громадянствувати на небі. Це дуже важко – але спробувати варто.

Автор: Андрій Десницький

Нелегка розмова про Церкву