Поза політикою чи поза суспільством?

Життя на землі припускає причетність не лише до національних, але і соціальних проблем навколишнього світу. За останнє десятиліття ми звикли з полегшенням казати: “Церква – поза політикою”. Дійсно, це чудово, що у світі, де політика оточує нас окрім нашого бажання на кожному кроці, ми можемо набути в Церкві вільної від політики зони. Але чи повинні ми також сказати: “Церква – поза громадським життям; небесне – поза земним?”

Нерідко виникає відчуття, що голос Церкви в суспільстві стає чутним тільки в тих випадках, коли від можновладців очікується якась матеріальна допомога, та ще коли в їх діях убачаються небажані чи сумнівні знаки: коли, наприклад, приватна телекомпанія показує скандальний фільм про Христа, або коли держава вводить систему податкових номерів, в якій при певній уяві можна побачити три шестірки.

Гадаю, у нас є право на занепокоєння: навіть якщо насправді ІНН або штрих-код на пакеті з кефіром не містить жодних зловісних шестірок, але багато наших братів і сестер з тих або інших причин їх бачать, можна постаратися змінити прийняту систему, “щоб не спокусити брата мого” (1 Кор. 8:13).

Але чому мова заходить тільки про знаки? Чому християни не намагаються нагадати владі про християнські за своєю суттю цінності, якими сама влада виправдовує своє правління, – про справедливість, свободу і порядок? Хіба суворого викриття заслуговує тільки номер на папірці з податкової інспекції, а не сама податкова політика, що ґрунтуються на глибоко аморальних принципах: хто намагається поводитися чесно, з того деруть останнє, хто обманює і таїться – того не чіпають? Чи нормальна ситуація, коли при фантастично високих податкових ставках всі рівно немає грошей ні на пенсії, ні на лікарні, ні на пристойні зарплати – але завжди знаходяться кошти на помпезні урочистості, безмірні привілеї начальникам і криваві війни? Коли держава відкрито грабує громадян, а громадяни потихеньку крадуть у держави? Коли свавілля і хабар стають не лише нормальним, але іноді і єдиним варіантом ведення справ? І чи будемо ми в цій ситуації домагатися тільки послаблень для себе, до того ж суто символічних, а не зміни на краще загального стану речей?

Зрозуміло, ми, меншість, не можемо розраховувати на те, що нас відразу послухаються – але ми можемо прагнути хоч би до того, щоб нас почули. Ми звикли відносити до себе слова Спасителя – сіль землі, світло світу, місто, що стоїть на горі. Не багато буває в ґрунті мінеральних речовин (солі), але якщо їх не стане зовсім, ґрунт втратить родючість. Не розсіє нічну пітьму один світильник, але якщо згасне і він, подорожні заблукають. І якщо ми перестанемо словом і справою нагадувати світу про християнські цінності, хто тоді нагадає про них?

Зрозуміло, щоб перейняти на себе цей подвиг, треба дійсно усвідомити себе громадянином неба, який живе на землі, треба прийняти запропоновану Євангелієм відповідальність за цей мир. А це не завжди нам по силам, не завжди і до душі. Якщо навіть ми і захочемо підвисити свій голос, встає питання про те, як саме це зробити і чого це коштуватиме.

Чи буде провідником голосу Церкви якийсь офіційний орган або голоси окремих її представників, чи буде це церковна проповідь, лист президентові чи стаття в газеті; чи буде це набір конкретних рецептів або нагадування про загальні принципи – кожне з цих рішень таїть свої небезпеки, кожне викликає немало питань. Але боюся, що найстрашніша небезпека – повне мовчання і бездіяльність.

В усякому разі для мене зрозуміло, що сьогодні ми занадто легко забуваємо про право і обов’язок Церкви турбуватися перед лицем світської влади про скривджених і нещасних. Саме це право відстоював свого часу митрополит Філіп перед Іоанном Грізним – і чи личить нам сьогодні його шанувати в лику святих, якщо ми не наважуємося зробити того ж по відношенню до набагато менш грізних правителів?

Так, у нас мало сил і можливостей, але Христос посилає нас у цей світ не як озброєних до зубів суперменів, а як “овець поміж вовків” (Мф. 10:16), і це природно, бо це Він переміг світ – Він, а не ми власними силами. І це означає, що ми повинні не чекати від світу для себе найбільш сприятливих умов, і тим більше не вимагати їх, а нести у світ звістку про цю Перемогу – звістку, що перетворює світ.

Перечитуючи Новий Завіт, не можна не здивуватися тому, наскільки безнадійною і безуспішною була, здавалося б, апостольська проповідь – багато хто взагалі не захотів їх слухати, з тих, хто слухав, більшість відкинуло їх проповідь, а з тих, що прийняли – багато хто незабаром збився на хибний шлях. З людського погляду ККД апостольської проповіді був надзвичайно низьким, як, до речі, і ККД сіяча з притчі Спасителя, який марнотратно кидав насіння на непридатний ґрунт (Мф. 13:3-8). Але він дав шанс кожному насінню, і те, що проросло, з лишком відшкодувало втрачене. З погляду Вічності навіть наші помилки і невдачі можуть мати цінність – на відміну від боязливої бездіяльності.

Іноді кажуть: Церква молиться за мир, і це головне. Це правда. Але хіба тільки молиться? Церква завжди не лише підносила молитви до неба, але і звертала до землі свою проповідь. Чи можемо ми уявити собі богослужіння, на якому священики зачиняться у вівтарі і там тихо моляться, надавши мирян самим собі? У міру того, як відбувається наше дорослішання у вірі, ми все більше переконуємося, що християнство не лише молитва і піст (говорячи “не лише” я ніяк не применшую молитви і посту!), а ще і просто життя. Звичайне людське життя, але наповнене божественним змістом. І якщо ми хочемо зробити більш християнським той потік людей, подій і слів, в який ми мимоволі занурені в цьому світі, то недостатньо просто змінити декорації.

Наша звістка світу повинна полягати не лише в словах, але і в справах. Саме християнське життя повинне ставати початком преображенного світу, повинна показати людям новий і переконливий приклад.

Нерідко можна почути про таку мрію: створити свого роду паралельний світ, в якому існуватимуть лише християни, уникаючи тим самим основних спокус явно нехристиянського світу, що оточує нас. Сама по собі ця мрія здається цілком правомірною – питання тільки в тому, як буде співвідноситься цей паралельний світ зі світом зовнішнім? Чи буде він являти з себе сіль землі, зерно, що проростає, і з якого розпочинається преображення цього світу? Чи ми хочемо просто сховатися від болю і страждань навколишнього світу, з головою сховатися під ковдрою? Іншими словами, як захочемо ми поєднувати небесне із земним?

Елементи такого “паралельного світу” вже існують. Уявимо собі якийсь ідеал, коли людині практично не доводиться виходити за його межі: вона народжується в християнській сім’ї, йде в християнський дитячий садок, потім у таку ж школу, потім у такий же інститут. Юнаки служать в армії тільки в особливих християнських частинах. Одружуються і виходять заміж тільки за благословенням духівника. Роботу підбирають собі при храмі чи в одному з подібних християнських закладів. Адже з’являються вже такі ферми, майстерні, аптеки.

І в цьому немає нічого поганого – якщо тільки за всім цим дійсно стоїть бажання і вміння як слід робити свою справу, служачи Богу і людям. На жаль, нерідко виявляється так, що подібні заклади організовуються за старим оспіваним принципом: “Як чудово, що всі ми тут сьогодні зібрались!” – але це гасло, що прекрасно відповідає для співу біля багаття, не завжди відповідає повсякденному життю. Можна взяти другий приклад – дитячі літні табори. Їх ще дуже мало, іноді сторонньому спостерігачу вони нагадують старий фільм “Ласкаво просимо чи стороннім вхід заборонено”, але їх стає більше, вони стають реальною альтернативою профспілковим путівкам. У той час, коли я пишу ці рядки, дві наші дочки відпочивають у маленькому таборі, організованому недільною школою при нашій парафії. Звичайно, умови досить спартанські, звичайно, немає ні належної дисципліни, ні організації – проте є таке необхідне в шкільному віці почуття неформальної єдності, коли християнство стає не просто звичкою чи обов’язком, але передусім життям в усій його повноті. Коли Церква – це не лише священик, який урочисто виголошує проповідь, але і вірний друг, з яким можна поганяти у футбол, або задушевна подружка, з якою можна поговорити після відбою. І ось такий “паралельний світ” і дітям, і батькам дуже до вподоби!

Автор: Андрій Десницький