Що це таке – питання саме по собі спірне. Зрозуміло, соборність не тотожна якому б то не було суспільному устрою чи соціальному принципу, але, мабуть, усі погодяться, що під соборністю ми розуміємо життя Церкви як єдиного організму, в якому різні частини виконують різні служіння, але немає ділення на виконавців, споживачів і спостерігачів, де кожен має певну відповідальність і свободу в рамках необхідної єдності.

Але проблема в тому, що ми не завжди хочемо відповідальності для себе і свободи для інших, не завжди розуміємо внутрішній взаємозв’язок цих двох початків, не завжди готові понести цей тягар. У той же час ми звикли міркувати про соборність як про відмітну особливість Православ’я, на противагу, наприклад, католицькому папізму.

Але давайте проведемо – хоча би подумки – один простий експеримент. Зайдемо в пересічній наш храм і поставимо його парафіянам низку запитань. Розпочнемо з найпростішого – чи знають вони, хто їхній єпископ, чи бачили вони його хоч колись зблизька, чи мають можливість звернутися до нього з якоюсь важливою для їхньої парафії справою? Нарешті, чи мають вони хоч якийсь вплив на ухвалення рішень на рівні помісної Церкви, єпархії чи хоча би парафії, чи вважають себе особисто відповідальними за життя своєї громади? Чи знають вони, наприклад, звідки беруться і як витрачаються кошти парафії; чи впливають на вибір нових кліриків; чи можуть, нарешті, за необхідності представити єпископу свого кандидата на висвячування? У більшості випадків відповідь очевидна. І з ідеєю соборності вона навряд чи сумісна.

Більше того, самі питання здадуться більшості вкрай некоректними, оскільки в храм ми часто приходимо як у крамницю, за певним набором товарів і послуг, і нас хвилює тільки якість цих послуг, та й ще прийнятна ціна. Зрозуміло, при такому підході абсолютно неважливо, що саме відбувається по той бік прилавка, аби не обважували і не обраховували.

Немало сприяли такій байдужості і роки радянської влади: їй набагато простіше було домовлятися з вузьким колом ієрархів, ніж з церковним народом. Втім, це зауваження стосується будь-якої влади, від римських імператорів і до новообраних правителів.

Але справа тут не лише в позиції влади, але і в нашому власному ставленні. Можна порівняти цю ситуацію зі становищем у православних парафіях у Західній Європі та США. І з власного досвіду, і за розповідями інших людей можу з упевненістю судити, що парафіяльне життя зазвичай протікає там в абсолютно інших формах, ніж ті, до яких звикли ми. Щоб описати цю різницю двома словами, скажу, що парафія там, як правило – не абстрактне поняття. Парафіяльні збори включають не лише членів горезвісної двадцятки, але всіх постійних парафіян, які запрошуються для обговорення реальних проблем, для винесення ухвал, що впливають на життя всієї громади.

У такій парафії абсолютно неможливо уявити собі раптове невмотивоване переміщення чи зміщення священика; неможливо уявити собі і ситуацію, коли фінансовий і господарський бік життя залишається “комерційною таємницею” однієї чи кількох людей, які у своїх діях нікому непідзвітні.

Напевно, справа частково пояснюється тим, що бюджет громади реально складається з пожертвувань простих парафіян, а не з якихось таємних джерел? А можливо, ще й тому, що в православних на Заході є досвід життя в громадянському суспільстві, якого і по цей день не мають наші співвітчизники? Цей досвід теж учить відповідальності і свободі, хоча і зовсім по-іншому, без містичного виміру і без відчуття єдиного тіла. Але все таки такі звичні для нас дріб’язкова начальницька опіка і однодумність для них просто неможливі.

І в той же час можу засвідчити, що мова йде не про просту демократичну зрівнялівку “одна людина – один голос”: рішення єпископа і священика за відсутності виключно вагомих до того підстав не буде оскаржене. Але прийняття цієї думки буде усвідомленим підпорядкуванням (навіть при якомусь внутрішньому неприйнятті), а не автоматично-бездумною згодою. Мені здається, що такий спосіб парафіяльного життя набагато ближчий до справжньої соборності, ніж наше буденне життя, в якому миряни існують здебільшого окремо від кліру, священство – від єпископату, а контакти між різними частинами єдиного тіла Церкви нерідко повністю обмежуються заздалегідь заданими рамками ритуалу і протоколу.

Автор: Андрій Десницький

Нелегка розмова про Церкву