Про упокорення і відвагу

Християнам іноді докоряють у показовому самоприниженні; це невірно, і швидше праві ті, хто докоряє нам у крайній відвазі. Теїзм – тобто віра в особового Бога-Творця – припускає вражаюче домагання на те, що Творцеві всесвіту ми небайдужі. Античний антихристиянський автор Цельс уїдливо висміював віру юдеїв і християн у те, що Богові є до них діло.

Цей уїдливий язичник помітив те, що часто упускають з виду християни – вражаюча відвага віри в Бога. Схиляючи коліна, ми виражаємо віру в те, що Творцеві всесвіту є до нас діло, що Він готовий нас вислухати, що Він ображений нашими гріхами і радіє нашому покаянню – і так, Він хоче, щоб ми завжди були з Ним, і заради цього Він посилав пророків. Християни, на відміну від інших теїстів, заходять значно далі – ми віримо в те, що Бог не лише посилав пророків, але і Сам прийшов до нас в особі Ісуса Христа. Бог став людиною, в усім подібним до нас, окрім гріха, і прийняв муку і смерть заради нашого спасіння.

Язичника, який задихається від обурення, почувши такі домагання, можна зрозуміти – це дійсно нечувані домагання. Їх виправдовує лише одне – це правда. Бог дійсно «до нас посилає Своїх вісників і не перестає їх посилати і домагається, щоб ми завжди були з Ним». Бог настільки бажає, щоб «ми міцно набули вічного життя з Ним», що став Людиною і помер за нас на Хресті.

Ми сповідуємо цю немислимо відважну віру – Бог став Людиною і прийняв людську смерть заради нас, навіть конкретніше і особистіше – заради мене. Якщо ці слова, які я вимовляю істинні – а вони істинні – то я людина улюблена Богом настільки, що Христос за мене помер.

Як же поєднати цю віру з упокорюванням у стилі «я гірший за усіх, я гірший за усіх, я гірший за усіх, я гірший за усіх»? Та ніяк. Після того, як Христос заповідав нам називати Бога нашим Отцем, і спокутував нас чесною Своєю кров’ю, це не вийде. І слава Богу – бо це не упокорення.

Якось я розмовляв з одним чоловіком на підпитку, який перебував у покутному настрої, – вже він така погань, така погань, і дружині зраджує, і горілку п’є, і п’яним ганяв машиною дивом не убивши нікого і сам не убився. Причому виявилось, що він не збирається нічого змінювати у своєму житті – і що це п’яне биття себе в груди «я погань, я погань» повністю позбавляє його необхідності щось змінювати. Я ж визнав, що я погань і не претендую на те, щоб бути кимсь, окрім погані – чого пристали? За готовністю багато і зі смаком говорити про свою паскудність часто (я не хочу сказати, що завжди, але часто) ховається небажання змінюватися – я погань з довідкою, мені можна поводитися як погань.

Новий Завіт каже інше – «Отже, вдягніться, як обрані Божі, святі та улюблені, в милосердя, благість, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння, поступаючись один одному і прощаючи взаємно, коли хто на кого має скаргу: як Христос простив вас, так і ви» (Кол. 3:12,13). Ви тепер – завдяки тому, що Христос спокутував вас і прилічив до Своєї Святої Церкви – «обрані Божі, святі та улюблені», і повинні поводитися відповідно – вправлятися в чеснотах і прощати, подібно до того, як Христос простив Вас самих. У Христі Ви стали новими людьми – і це має проявлятися в тому, що ви поводитеся, як нові люди. Зокрема, виявляєте справжнє упокорювання, про яке каже Святе Письмо: «Нічого не робіть з суперництва або чванливости, але в покірності шануйте один одного вищим за себе» (Фил. 2:3). Упокорення полягає не в тому, щоб вважати себе поганню і брудом – воно взагалі звернене не на себе. Воно звернене на інших – і бачить їх висоту і гідність. Адже і їх стосується це Євангельське сповіщення – Христос за них помер, Бог уважно слухає їх, коли вони звертаються до Нього, і бажає, щоб вони увійшли до вічного життя з Ним. Звертаючись до будь-якої людини, ми звертаємося до того, кого Бог ушанував, до того, за кого помер Христос. Звертаючись до брата-християнина ми звертаємося до того, хто прийнятий Христом у Святому Хрещенні, до того, кого Христос приймає як учасника в Його Тайній Вечері, до того, хто щодня особисто звертається до Бога – і Бог його чує.

Бачачи таку гідність інших, ми змиряємося і тремтімо – з кого ми глузували, кого ми зневажали, ким нехтували? Тими, до кого схиляється Творець Всесвіту і Суддя Світу, щоб прийняти їх сповідь і вислухати їх молитви. Тими, кого Христос побажав спокутувати Своєю кров’ю. Упокорення – це не стільки про нашу негідність, скільки про гідність інших.

Автор: Сергій Худієв