Так мир або меч?

Войовничі атеїсти (і не лише вони) люблять складати списки Євангельських цитат, які, на їх думку, суперечать одна одній. У таких списках – хоча вони і продиктовані нерозумінням і ворожістю – є і певна користь. Вони спонукають замислитися над сенсом Писання, над тим, що нам хоче сказати Господь. Одне з таких «протиріч» – слова Господні про мир і меч.

  • «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам. Нехай не тривожиться серце ваше і нехай не страхається» (Ін. 14:27).
  • «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч» (Мф 10:34).

Так мир або меч приніс Господь Ісус на землю? Щоб зрозуміти це, нам знадобиться розібратися в тому, про який мир і про який меч йде мова.

Люди – скільки себе пам’ятають – завжди проголошували цінність миру. Римські імператори проголошували, що їх влада принесла їх підданим мир, pax Romana, заснований на справедливих законах; «Світу – мир!» сповіщали величезні плакати в радянську епоху. Проте уся історія людства – це історія воєн і конфліктів, і, включивши телевізор, ви обов’язково почуєте про те, що десь знову йде війна. Держави воюють між собою, партії б’ються в громадянських війнах, а банди ділять сфери впливу. Навіть там, де не гуркотять постріли і не ллється кров, немає миру: конкуренти намагаються розорити один одного, колеги займаються підсиджуванням і навіть у сім’ях близькі люди скандалять між собою.

Деякі філософи – на щастя, небагато – говорили, що війна є природним станом людини, що тваринна боротьба за існування триває у взаєминах рас, народів і окремих осіб. Проте, з погляду більшості людей, такий стан справ є глибоко неналежним. У людській природі є якась дивність: люди розуміють, що поводяться неправильно, і при цьому якимсь непереборним чином продовжують себе так поводити. Люди мріють про мир – і без кінця воюють; жадають любові – і ненавидять один одного; обурюються обманом – і без кінця брешуть.

Церква пояснює цей розрив між тим, що ми самі усвідомлюємо як належне, і тим, як ми чинимо, первородним гріхом. Ми створені для миру, але через гріх впали в стан постійної війни. Ми стали ворогами Богові, один одному, всесвіту і самим собі.

Блаженний Августин каже, звертаючись до Бога: «Ти нас сотворив для Себе, Господи, і тривожне наше серце, аж поки не спочине в Тобі». Гріх заявляє, що ми належимо комусь іншому. Іноді люди кажуть, що належать самим собі. «Це моє життя», – каже чоловік перед тим, як кинути сім’ю. «Це моє тіло», – каже жінка перед тим, як убити свою дитину. Іноді люди вважають, що належать якимсь політичним лідерам, і готові віддати життя за когось на кшталт Сталіна або Гітлера; іноді – що їх життя належить якійсь великій і справедливій справі: світовій революції, або національному відродженню, або чомусь ще. Але ми не створили самі себе; ми також не є творіннями політичних вождів або великих ідей. Ми створені Богом, і тільки Він має на нас законне право.

Поки ми присвячуємо своє життя комусь або чомусь іншому, будь то наші егоїстичні бажання або чергова боротьба за щастя усього людства, ми перебуваємо в трагічному розладі з реальністю. Ми перебуваємо в стані наполегливого заколоту, який обертається нескінченною війною усіх з усіма.

У європейських мовах слово «мир» означає «відсутність війни»; але семітське слово «шалом», яке, очевидне, вимовив Спаситель, означає більше – не стільки відсутність конфліктів і смути, скільки присутність Божого благословення, повнота життя, духовне благополуччя. Спаситель каже: не так, як світ дає – те духовне здоров’я і цілісність, які дає Він, не рухнуть ні від економічної кризи, ні навіть від самої смерті. Який же світ мається на увазі? У грецькому тексті Євангелія стоїть слово «космос», яке увійшло до нашої мови в значенні «всесвіт», але в тексті Нового Завіту воно часто означає систему цінностей і стосунків, зведених на ігноруванні або відкиданні Бога. Цей світ характеризується, за словами святого апостола Іоанна, такими явищами, як «похіть плотська, похіть очима і гордість житейська» (1Ін. 2:16). Це світ, який керується прагненням до задоволень («плотською похіттю»), прагненням до володіння речами («похіттю очима») і прагненням до престижу («гордістю житейською»). Це світ відчайдушної гонки за непотрібним, світ, який понівечить вас і залишить ні з чим. «Світ цей» є світ нескінченної війни, оскільки жагу задоволень, речей і престижу неможливо наситити, а намагаються наситити її завжди за кошт когось того, хто програв.

Як каже апостол Яків: «Чи не знаєте, що дружба зі світом є ворожнеча проти Бога? Бо хто хоче бути другом світові, той стає ворогом Богові» (Як 4:4). У світлі цього і стають зрозумілі слова Спасителя про меч. Господь говорить тут мовою Священного Писання, мовою, добре знайомій Його слухачам, де меч виступає як символ розподілу, різкій, гострій грані, стосовно якої можна перебувати або по цій, або по той бік. Поки ми живемо «за стихіями світу», ми неминуче виявляємося ворожі нашому Творцеві; ми так само неминуче виявляємося ворожі один одному і самим собі. Неможливо наслідувати «похіть плотську, похіть очей і гордість житейську», не порушуючи заповідей Божих і не утискуючи своїх ближніх. Тому ми покликані відмовитися від цінностей і спрямувань «суєтного світу» і набути щось нескінченне цінніше – мир (грец. «іріні») з Богом, мир, який дає нам Христос.

Ніде розірваність пропащої людини не проявляється так гостро, як у стосунках з нашим Творцем. З одного боку, люди хочуть вірити і сподіватися на Бога; з другого – ставляться до Бога із страхом і ненавистю. Цей страх особливо гостро проявляється у войовничих атеїстів; коли вони кажуть, що Бог Біблії не реальніший, ніж боги, скажімо, скандинавської міфології, вони явно лукавлять. Гостре бажання запевнити себе та інших, що Бога християнської віри не існує, не йде в жодне порівняння з тією спокійною байдужістю, з якою ставляться до язичницьких міфів. Серед атеїстичних лекторів радянських часів ходив характерний жарт: «Якщо Бога немає – то слава Богу, якщо Він є – то не дай Бог!». Проте страх стосовно Бога, прагнення триматися від Нього чимдалі властиві не лише войовничим богоборцям. Цей страх має підстави: ми грішники і в нас є причини страшитися суду Божого. Чим більше совість тривожить людину, тим лютіше вона опирається Богові, не чекаючи від Нього нічого, окрім засудження. Але на Тайній Вечері Спаситель вимовляє слова, які відтоді повторюються на кожній Літургії: «Це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26:28). Наші гріхи спокуті; щойно ми сповідуємо їх перед Богом, ми набудемо повного прощення. Немає нічого безглуздішого, ніж упиратися в нерозкаянні – як каже той же святий, «ну що за труд сказати тобі «я згрішив»?». Євангеліє свідчить про Бога, Який став людиною, – одним з нас, в усім подібним до нас, окрім гріха. Господь Ісус, на відміну від нас, чужий заколоту; Він перебуває в досконалому послуху Отцеві – послуху до смерті, і смерті хресної. Там, де ми люто наполягаємо на своєму, Він відмовляється від Свого; там, де ми шукаємо утвердити себе, Він зневажає Себе до смерті; там, де ми заявляємо «нехай буде наша воля», Він упокорено каже Отцю, сходячи на Хрест – «не як Я хочу, але як Ти». У глухій стіні людського заколоту Він відчиняє двері до Отця – Він сам і стає цими Дверима.

Христос навчає нас миру з іншими людьми. Ми живемо у світі, переповненому ворожістю; дуже часто ця ворожість видає себе за певну цінність, за щось обов’язкове. Комуністи вимагали ненавидіти класових ворогів, войовничі націоналісти усіх націй вимагають ненавидіти ворогів національних, іноді ворожість до когось – обов’язковий знак приналежності до «своїх». Але про Христа сказано, що Він прийшов врятувати усіх людей; Він шукає не знищити, а врятувати тих, хто ворожий Йому; чим більше ми зростаємо в пізнанні Його, тим важче нам живити ворожість до інших людей.

Мир, який Він дає, означає припинення ворожнечі людини по відношенню до самої себе, бо гірший ворог, який є в грішника, – це він сам. Люди бувають виключно жорстокі і безжальні до себе, без всякої милості руйнуючи своє життя. Це буває очевидно, коли йдеться про наркотики, алкоголь, явно асоціальні способи життя. Це буває не так помітно, коли люди просто віддають своє життя чомусь порожньому в гонитві за тим, що не може принести плоду у вічності. Іноді люди тяжко деруться сходами «успіху» тільки для того, щоб на самому верху виявити, що драбина приставлена не до тієї стіни. Але найжахливіша шкода, яку люди можуть завдати (і завдають) собі, – це пройти повз вічне спасіння, прожити життя і закінчити його так, ніби за ним нічого немає. Христос змінює напрям нашого життя, і ми звертаємо зі шляху саморуйнування на шлях спасіння.

Христос приносить нам прощення і мир з Богом. Ми можемо повернутися додому, визнати, що ми не належимо самим собі або комусь ще – ми належимо Богові, Який створив і спокутував нас. Ми капітулюємо, здаємося на милість Божу. Страшна війна, що понівечила людство, для нас закінчена. Ми звільняємося від хибних цінностей, за які люди готові вбивати і помирати, від оточення, яке нав’язує нам хибні цілі. І навколишній світ, і наша власна гріховність ще зіштовхуватиме нас на шляху спротиву, тому життя християнина є безперестанне покаяння – але за усім ці для християнина стоїть реальність того миру, який дає Спаситель. «Меч… що є Слово Боже» (Еф. 6:17), відсікає нас від нескінченної смути світу цього, щоб ввести нас у мир Христовий. Як каже апостол, і «нехай панує в серцях ваших мир Божий, до якого ви й покликані в одному тілі, і будьте вдячні» (Кол. 3:15).

Автор: Сергій Худієв