Торжество Православ’я – хіба тільки в іконах?

Неймовірно – як могли християни кілька сотень років вбивати один одного через різне ставлення до ікони? І не лише вбивали, але і палили, мучили, катували, грабували, засилали в Тмутаракань.

Та що ж це таке було?

У нас сьогодні все простіше. Комусь подобаються ікони подібні до розфарбованої літографії. Хтось визнає за ікону лише зображення на дошці у візантійському стилі.

Проти друкарського і фотографічного виробництва сакральних образів активно виступав Л.А.Успенський, вважаючи паперову ікону підробкою. Відомий богослов ікони писав: “Грань між допустимим і неприпустимим у речовині пролягає там, де матерія втрачає свою достовірність і характер, починаючи видавати себе за щось інше, ніж вона є, тобто створюючи ілюзію”.

Проте, паперовими іконами тішилися християни в роки радянських гонінь, їм молилися – і язик не повернеться сказати, що ці папірці створювали ілюзію і свідчили про брехню.

Усе по-різному.

У когось ікон у домі майже немає. У когось ними обліплені стіни. Хтось цілує ікони, кладе їх на себе, повзає під ними рачки і збирає ватки, що залишаються після протирання дошки. Хтось молиться іконі і розмовляє з нею, як з живою, чекаючи від неї дива. А хтось ставиться до неї, як до фотокартки, присланої з Раю.

Але не чутно було, щоб ці різні люди доходили до вбивства через різне шанування ікон. Ну, сперечаються, ну, невдоволені один одним, але вбивати чи навіть переслідувати – це занадто.

У кінці-кінців, у Символі віри немає того, що хто шанує ікони, той християнин. І віримо ми не в ікони. І вони – не основа віри. І не тим ми відрізняємося, не тим звеличуємося проти інославних.

Причина іконоборства знаходилася в іншій проблемі.

Основна причина смертовбивства, що панувало у Візантії під час іконоборства, була не богословська причина, а громадянська війна. Вбивали імператорів. Патріархи стали розмінними ферзями, яких політики призначали і скидали, як кріпосних слуг. Їх рухали і ними маніпулювали, не боячись ні Бога, ні Церкви, ні людей. Простих священиків то звільняли всім скопом, то саджали у в’язниці, а то і просто вбивали за приналежність до іншої партії.

У ті часи імператори Східної імперії могли з легкістю придумати нове церковне свято, підігнати свої особисті перемоги під якусь наукоподібну причину і подарувати нове свято здивованому світу.

Це був час свавілля і насильства над Церквою.

Жахливий час розгулу цинізму і розрухи закінчився перемогою партії, що шанувала ікони.

Але що особливого було в цих подіях у невеликій країні на краю Європи?

Громадянська війна у Візантії, що здавалася ромеям, вселенською подією, для нас рядова подія з історії Середніх віків. Нам зрозумілий їх пафос і бажання надати своїй перемозі вселенський і церковний характер. Нам очевидна залежність від імператорів.

Нам то що?

Як відокремити маленькі перемоги маленьких імператорів від великого Торжества Православ’я?

Усе залежить від точки зору на подію. Для імперії Церква з її проблемами іконошанування була лише одним з гравців на полі політики, причому не найважливішим.

Для Церкви весь сенс громадянської війни здавався тільки епізодом суперечок про ікони. Тому цю довгу громадянську війну Церква розглядає через призму різного ставлення до ікон.

Залишимо в спокої політику і спробуємо залишити лише одне богослов’я. Нам треба відшарувати тимчасові і особові чинники і постаратися побачити реальні проблеми Церкви і всієї християнської цивілізації в тому виді, в якому вони виникли і були вирішені.

У чому сенс і проблема іконоборства? Сенс – у ставленні людини до Бога.

Усе почалося з того, що Церква не відразу стала чистою, і в ній все ще залишалося язичницьке уявлення про Божество, як про суму божків. У неї влилися язичники, напівязичники, чверть-язичники і просто невіруючі, завдяки тому, що вона стала частиною інституту імператорської влади.

Тому в ній існувало досить багато людей, які, втративши грецьких богів, делегували їх повноваження святим, джерелам, деревам і навіть іконам. Як і зараз, тоді було багато людей, упевнених у тому, що одна ікона допомагає при зубному болі, а інша рятує від пожежі і городніх шкідників, а джерело може зціляти.

Шанування доходило до такого абсурду, що люди могли зіскоблювати фарбу з ікони та їсти її в надії на зцілення. Про щось схоже свідчать новгородці, описуючи, як хрещені чухонці мастили губи ікон медом.

Мастили ікони чи пили з них воду, як це могло бути пов’язане з Торжеством Православ’я? Православ’я торжествувало б навіть тоді, коли жодних ікон не було зовсім. Адже пишність і перемога Православ’я зовсім не в іконах!

І якщо Торжество Православ’я не пов’язане з іконами, то над чим воно восторжествувало?

Як могло відбутися це Торжество, якщо тоді не було ще ні католиків, ні протестантів, а були християни східного чи західного обрядів?

Західні і східні християни в той час між собою відносно мирно уживалися, і їм не спадало на думку, що різна форма літургії – це привід для розколу чи ненависті. Тоді всі були православні і члени єдиної Церкви Кафолічної, не розділені так, як це відбувається зараз.

Але що ми тоді святкуємо, якщо всі християни були в той час православними, а громадянська війна і єресь стрясала лише невелику частину християнського світу?

Усе – набагато цікавіше, а проблема лежить набагато глибше, ніж питання про живопис, його ідеологію та матеріали. Суть суперечки про іконошанування не в тому, як ставитися до дошки із нанесеним зображенням, а в тому, що була втрачена первинна глибина слова “ікона”.

Ікона грецькою – це не картина темперою, а образ.

Ікона в широкому сенсі – це печать Бога в матерії. Чи подія Його приватного втілення. Чи віддзеркалення Божественного в творінні. Вона як маленьке дзеркало Бога.

Ікон багато. Так само багато, як багато і ступенів Божественного втілення. Градації цього втілення приблизно такі.

Всесвіт і природа – найпростіший рівень.

Живий світ – ступінь вище.

До образу Божого можна віднести не лише предмет створеного світу, але і продукт спільних трудів Бога і людини, наприклад, ікону і Євангеліє. Це теж ікони, у ширшому значенні слова.

І вінець – це людина. Ікона ікон. Тому за відсутності ікон можна молитися на образ Божий, збережений у віруючій людині. Чи на грудях людини можна звершити літургію, як це було за часів гонінь.

Усі ці міри втілення об’єднує одне – можливість переходу Богом межі світу. Іконоборці вважали, що боговтілення сталося лише один раз і реалізувалося в Христі. І після цього світ повернувся в статичний старозавітний стан.

Іконошанувателі, навпаки, були впевнені, що світ кардинально змінився з приходом Христовим, і що тепер Бог сходить у світ безперервно, завжди і скрізь.

Погляд на світ в іконоборців був вселений контактом зі світом ісламу. А іслам цю традицію прийняв зі Старого Завіту. Ймовірно, що Візантія, зазнаючи поразки від мусульман, вирішила уважніше придивитися до їх досвіду побудови держави і духовного життя і вирішила підкоригувати християнську модель існування держави на користь спрощення і раціоналізму.

Без сумніву мусульманська традиція вплинула на розуми деяких візантійських правителів і навіть кліриків. Ця спокуса ісламу і сьогодні актуальна і для Західної Європи і для Росії. У ній, дай волю, багато хто з радістю б прийняв православний шаріат і джіхад.

У старозавітній традиції людський світ і світ Божий не змішуються, як існують поруч в ізоляції одне від одного, масло з водою. У Старозавітній історії були медіуми – пророки, священнослужителі, які в індивідуальному порядку вміють розмовляти з Богом і передавати від Нього вимоги чи послання своєму народові. Сам народ не мав права турбувати Бога і займався своїми справами, не відволікаючись на Бога і не відволікаючи Бога на себе.

Якби перемогли іконоборці, то ми б просто повернулися в дохристиянський стан і просто стали б однією з течій Старозавітного шанування далекого, незбагненного, відчуженого Володаря Всесвіту, Який мовчазно поглядає на світ, але готує для нього суд.

Цей підхід, якщо розвинути його логіку, де-факто анулював би і саме втілення Христове.

Питання стоїть так. Якщо Бог міг утілитися в Ісусі Христі, у Його тілі, то Він, у принципі, міг бути прийнятий і рештою світу, у тій мірі, в якій конкретні люди можуть сприйняти Божу премудрість і благодать.

Тобто позиція іконошанувальників міняла древнє уявлення про відчуженість Бога від людини і світу на уявлення про близького Бога.

Більш того, відчужена від Бога людина могла прийняти лише роль найманця чи раба. А людина, близька до Бога, могла прийняти звання друга, спів-працівника і сина, про що і казав Сам Христос. Це величезна різниця двох підходів і була предметом суперечки. Стати Візантії Азією – або сприйняти гідність Нового Завіту: от як стояло питання.

Господь Вседержитель. Мозаїка храму св. Софії

Питання про відкритість світу для Неба, про постійне втілення Бога в часі, вчення про Фаворське світло – це не просто богословська позиція, це фундаментальна основа самовідчуття людини нової християнської цивілізації.

Торжество Православ’я мале відношення не до католиків, а до світу Старого Завіту, до різного ставлення себе Церкви, людини і Бога.

Перемога іконошанування вказала для світу той факт, що з приходом Христа Небо стало відкритим назавжди для всіх, хто любить Бога.

Оскільки Бог “недосяжний і ізольований”, то старозавітний світ “справедливо” вирішив, що зображувати Бога не можна, тим більше рабу, який ніколи не здатний буде увійти до задуму свого пана. Тому при такому підході ікони не потрібні. І іконами не сприймається ні Всесвіт, ні людина, ні Євангеліє.

Але так вирішив не Бог, а люди, які ізолювали Бога.

Втілення Христове, наблизило і зріднило Бога і людину. Людина стала своєю Богові і змогла частково зрозуміти Божий задум про себе і дізнатися щось глибинне про природу Бога – триєдиність. Тому новозавітна людина цілком припустила, що весь світ – це велика ікона Премудрості Божої, і їй здалося, що можливе і створення ікони від себе – на дошці.

Це грандіозне відкриття Церкви про саму себе стало цивілізаційною основою нової Європи і всього християнського світу, що свідомо відкинув повернення в старозавітний стан.

Це стало початком усвідомлення нової епохи стосунків людини і Бога, що максимально наблизило людину до райського ідеалу співпраці і любові з Богом. Тепер не лише медіум – кожна людина могла безпосередньо спілкуватися з Богом, домовлятися з Ним і отримувати дари Святого Духа. Тепер ці небесні скарби видавалися не разом на весь народ, а кожному особисто. Іконошанування побічно затвердило вищий статус людини.

Бог став ближчий.

Звичайно, Христос відразу запропонував Церкві і людині вищий статус, і християни їм користувалися, але от усвідомлення дару і Божої пропозиції прийшло лише на Сьомому Вселенському соборі.

Що, власне, ми і святкуємо цього дня – новий договір Бога і Його народу. Нове сповідання народом істини цих стосунків і є Торжество Православ’я в порівнянні із прославлянням Бога безмежно далекого і невідомого.

Це правильний підхід ще і тому, що людина, яка любить Бога, послужить Йому краще, ніж раб. Бо людина, яка любить Бога, повніше входить у Його задум і більше наближається до істини і правди.

А що до ікон літографічних або рукописних, то ми знаємо, що Богові вони однакові. Це для нас вони різні. Для нас одні з них живописні, літографічні або “канонічні”. Мироточення, чудеса і молитовне спілкування може принести будь-який благочестивий образ, незалежно від технологій. Не потрібно вказувати Йому, куди піти, а куди ходити не потрібно.

Мироточити може і фотографія ікони, і сама дошка. “Дух дише де хоче” (Ін. 3:8).

І нам не слід бути більшими знавцями мистецтва і метафізики, ніж Сам Бог.

Ікони – зовсім не привід для розколу, до ворожнечі. Боже збережи, люблячи традиції іконописання, не порушити другу заповідь Божу про любов до людини і побачити передусім ікону в людині:

Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:34,35).

Де дошка – і де людина.

Торжество Православ’я – це якраз торжество цих двох заповідей, дотримувати які допоможи нам, Господи!

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: Торжество Православ’я