Багато хто знає постанову VII Вселенського Собору, в якій затверджене шанування ікон, рівно і те, що ми не поклоняємося іконам як Богу, але «через образ сходимо до Первообразу».

Що означає це сходження? Чи не те, що ікона – це переказ подій зі Священного Писання чи постулатів християнського вчення в картинках – для безграмотних, отакий комікс на тему богословського трактату?

Так, погляд на ікони як на «Біблію для безграмотних» існує. Але ж щоб зрозуміти мову ікони, той, хто дивиться на неї вже повинен мати певний запас християнських знань. Сама по собі ікона, скажімо, Трійці розповість нетямущому тільки те, що троє якихось юнаків у незвичному для нас одязі навіщось сидять за столом, за спиною в них дерево, а на столі – чашка. І навіть той християнин, який вже має певний багаж знань, розуміє, що ікона не просто розповідь у лініях і фарбах про те, як влаштоване Царство Боже. Мовою земних символів, якою б розвиненою і глибокою вона не була, усю повноту знання про Царство, а тим більше – знання Царства, передати неможливо.

Ікона – саме святиня, тобто творіння, в якому присутнім є Сам Бог заради близькості з нами (я кажу тут лише про християнське розуміння святині, поганського ж уявлення, що, ніби, святиня – це чарівний предмет, що дає усілякі життєві блага, якщо навчитися з ним правильно поводитися, навіть згадувати не стану). У різних святинях Він є присутнім по-різному, але завжди – Він Сам, живий. Саме тому справжній іконописець завжди той, хто не просто знає техніку іконопису, але має досвід спілкування з Богом у молитві і в житті своєму. І сприймати, «відчувати» ікону теж може не всякий, хто на неї дивиться, але той, хто має цей досвід спілкування з Богом.

Той, хто має досвід пізнання Бога, близькості з Ним, сприймає як ікону, як засіб зіткнення з Богом і весь навколишній створений світ. Тому для святого у світі все святе. Тому відлюдників, які віддалилися від життєвої метушні заради чистоти спілкування з Богом, надихала природа, що оточувала їх, і саме з їх вуст лунало славослів’я творінню і його Творцю.

Мало того, така ж святиня – і будь-яка створена Богом людина, заради якої Бог Сам став людиною, помер у стражданні і воскрес у славі. Кожен наш ближній, якого ми бачимо. Незалежно, чи бачимо в славі чи в падінні і приниженні.

Можна сказати, що ікони немає самої по собі, що вона стає в істинному значенні слова святинею тоді, коли через неї відбувається явлення Божественного Первообразу, і наш рух у відповідь, наше «сходження до Первообразу», тобто наша зустріч.

Ікона – місце зустрічі Бога, святих і того, хто прийшов до ікони, чекаючи цієї зустрічі. Як і всяка любов, суть цієї події проста, таємнича і невимовна, якби ми не намагалися виразити її.

Автор: священик Сергій Круглов