У дитинстві я любив гуляти міським кладовищем. Йшов один і довго бродив між могил, розглядаючи пам’ятники. Огорожі стояли майже впритул одна до одної, вузькі проміжки між ними утворювали лабіринт, порослий рідкісними кущиками молочаю і полину. Вирушаючи подорожувати по ньому, я кожного разу не знав, куди виведе мене черговий маршрут. Це був особливий світ, зовсім не схожий на той, що залишався за кладовищенською огорожею. Тут майже не було людей, не чутні були звичайні міські звуки – шум машин, розмови, музика. Лише кладовищенські ворони зрідка каркали десь у кронах високих дерев. Я розглядав пам’ятники, читав імена давно померлих людей. І неначе знайомився з ними, торкався до їх життя, що уміщається тут у коротку риску між датами народження і смерті.

На багатьох могилах стояли хрести. За часів мого дитинства їх можна було побачити тільки тут, на кладовищі. Те, що влада строго забороняла живим, дозволялося мертвим. Можливо, ще і тому мені так подобалося приходити сюди.

Усі сфери громадського і приватного життя радянських людей були надійно зачищені від щонайменших проявів релігійної культури. Бог, Євангеліє, Життя Вічне – нічого про все це я не чув у дитинстві навіть побіжно. Світ живих людей перетворився тоді на духовну пустелю, і лише на кладовищі можна було побачити символ нашого Спасіння.

Особливо мені подобалося розглядати старовинні надгробки. На них були багатослівні написи з екзотичними “ятями”, де розповідалося, що тут покоїться купець другої гільдії, земський лікар, або почесний громадянин міста. На зворотній же стороні, зазвичай, розташовувалися загадкові фрази: “Душі їх у благих упокояться” або ж “У царстві Твоєму пом’яни нас, Господи”.

Тоді я не розумів значення цих слів. Але коли читав їх на полірованих боках дореволюційних надгробків, у душі прокидалося якесь незнайоме почуття.

Здавалося, що поряд зі мною знаходиться величезний таємничий світ, невидимий для очей. А незрозумілі слова на пам’ятниках – звісточки звідти. І якщо зуміти їх розшифрувати, цей світ раптом розкриється переді мною, я стану його частиною і це буде дуже добре.

Минули роки. Так вийшло, що у свій час мені довелося заробляти на життя виготовленням пам’ятників. Я відливав їх з суміші цементу з мармуровою крихтою. Потім шліфував, щоб виявити текстуру мармуру. І вже по відшліфованій поверхні вибивав зубилом імена, прізвища, дати народження і смерті. Траплялося, що люди замовляли на пам’ятнику якийсь напис. Побажання рідних зазвичай укладалися в стандартний набір коротких текстів: “Пам’ятаємо, любимо, тужимо”, “Пішов з життя ти миттєво, а скорботу залишив назавжди”, “Нам не змиритися з цією бідою, що ти залишилася вічно молодою”.

Усі написи були просочені якоюсь тужливою безнадійністю. У них чувся відгомін недавніх часів, коли держава змушувала людей вірити в смерть як в остаточний і безповоротний факт знищення людської особистості. І це теж були свого роду – зашифровані послання.

Кого можна любити, якщо самої людини більше немає ніде і ні в якій формі? Хіба що власну пам’ять про неї, образ, який ця пам’ять зберігає. І постійно битися об думку, що ця пам’ять – усе, що в тебе залишилося від любимого.

Лише одного дня інтелігентного виду бабуся принесла напис зовсім іншого роду – “Милість твоя, Господи, краще за життя”. У ньому не було дореволюційних “ятів”, проте була спокійна радість і очікування дива, зовсім як у дитинстві, під час моїх самотніх прогулянок кладовищем. Втім, тепер я вже міг “розшифрувати” цей напис і побачити в ньому відблиск тихого світла з того світу, який нам усім рано чи пізно прийдеться для себе відкрити: Бог милостивий до нас у цьому житті. Він не залишить нас Своєю милістю і після нашої смерті. Бо любить нас, і любов Його вічна.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки