Боже яблуко

Іноді любов Божу найсильніше відчуваєш там, де ти найменше її гідний. У такі моменти раптом не розумом тільки, а всім нутром своїм розумієш, що бути гідним цієї любові неможливо, що немає їй ціни і дається вона всім нам як дар, як дощик грибний, як тепле дихання матері над колискою немовляти. І лише безглузда самовпевненість наша час від часу намагається провести лінію між “любимими” і “нелюбимими” Богом. А для Нього такої лінії немає. Він за грішників муки прийняв, кров Свою дорогоцінну пролив. І за кожного з тих, кого люди готові віднести до “нелюбимих”, буде до самого кінця їх плутаного життя боротися, витягувати їх з гріха і погибелі всіма способами. А способів таких у Бога безліч. Про одне з найяскравіших своїх переживань Божої любові спробую зараз розповісти.

Я змолоду багато пив. Одного дня, після вечірніх посиденьок з друзями за пляшкою, проспав на ранок свій автобус. А їхати треба було неодмінно, була призначена важлива зустріч. Наступний автобус тільки через кілька годин. Що робити? Дістався до виїзду з міста, стою, голосую. А кому в середині дев’яностих був потрібний такий попутник – похмільний бородатий паруб’яга? Та нікому не потрібний, це і їжачку зрозуміло. І от, без всякої надії стою, піднімаю руку перед рідкісними машинами. Вони проїжджають повз. Я чекаю наступну, знову голосую – знову марно.

Хотів було помолитися – Господи, пішли мені попутку, щоб встиг я. А слова не йдуть – совісно: напився, дурень, проспав усе на світі, а тепер от чого заспівав – “Господи, допоможи”. Ні вже, друже. Отримай, на що заслужив. От з такими думками стою на узбіччі, безнадійно помахую рукою, проводжаю поглядом машини, що проїхали повз.

Раптом один з легковиків зупиняється в метрах двадцяти, здає назад. На передніх сидіннях два кремезні мужики, судячи за виправкою – військові. Запитують:

– Тобі куди?

Я кажу:

– До траси довезіть хоч би, а там вже я якось…

Вони:

– До траси – гаразд. Далі куди?

Я:

– У Калугу.

– Сідай. Довеземо.

Я плюхаюся на заднє сидіння, машина рушає. А я зі страшенного похмілля. Мутить, пити хочеться. І тут один з мужиків раптом розвертається, і простягає мені… величезне червоне яблуко.

– На, поїш. З тещевого саду.

Я схопив яблуко двома руками, як діти маленькі беруть. Солодке-кислувате, налите, відкусиш – сік аж бризкає. І от сиджу я на задньому сидінні, гризу це яблуко, а в самого сльози по щоках течуть. І було відчуття, ніби яблуко це мені Господь Сам дав, Своєю рукою. І машину до самого місця – теж Він.

Двадцять років відтоді пролетіло, озирнутися не встиг. А досі – як згадаю це Боже яблуко, хочеться плакати.

Автор: Олександр Ткаченко