В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Що не день за вечірнім богослужінням ми з усією Церквою волаємо до Господа: “Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене. Почуй голос моління мого, коли взиваю до Тебе“. Та і не тільки на вечірній службі, але і в будь-якій молитві, у кожній нашій розмові з Отцем Небесним, у кожному зітханні нашому, у кожній сльозі – надія бути почутим, надія на те, що Господь слухає нас і чує. Якби, не дай Бог, ця віра покинула нас, усе наше життя негайно стало таким кошмаром, таким жахом, такою тугою, що навряд чи б хтось витримав це.

І проте, молячись, ми якось увесь час забуваємо, що сама наша здатність молитися, сама ця надія на те, що молитва не безглузда, що Бог чує нас, – усе це дар Божий, даний нам у таїнствах Церкви і, передусім, у таїнстві Хрещення і Миропомазання. Це – те, що Бог нам подарував. Подарував не за наші заслуги, не за нашу праведність. А за так. Просто тому, що Він нас любить; просто тому, що наш Бог є Любов.

Ми хочемо бути почутими і зрозумілими не лише Богом, але і ближніми нашими, а кінець кінцем – усіма людьми, всім світом. Пригадуєте, як герой одного старого фільму написав у шкільному творі: “Щастя – це коли тебе розуміють”? Людині так властиво бажати розуміння, хотіти щоб її почули, почули і зрозуміли усі, – і людина, і Бог. “Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене. Почуй голос моління мого! Інакше я не зможу жити!” – от, якщо коротко, зміст усіх наших молитов.

А сьогодні в Євангелії ми прочитали про те, як Бог просить людину почути Його, Божий голос. Бог просить нас про розуміння. Бог волає до нас з проханням почути Його. Він так прямо і каже: “Почуйте Мене ті, хто може чути, ті, у кого є вуха. Почуйте, це до вас звернене Моє слово, Моя Блага Звістка”. Тисячоліття Бог волає до людини з проханням, з благанням, не побоюся цього слова – з надією бути почутим. Як же людина відповідає на цей заклик Божий?

Чи усі мають вуха, щоб чути? Чи усі чують прохання Боже про розуміння? Усі, брати і сестри, усі! Навіть ті, хто глухий від народження, у кого хворобою віднято орган слуху, навіть вони знають про Бога, навіть їм відоме грецьке слово “євангеліє”, яке в перекладі означає Благу Звістку, радісну звістку, добру новину для кожної людини. Але ось виявляється, що просто почути – мало. Мало тому, що турботи, насолоди життєві, уся нескінченна метушня світу цього, увесь цей газетний, мітинговий і радіотелевізійний шум, уся ця судорожна гонитва за удачею, спокоєм, грошима, владою, все те, що ми називаємо піклуваннями життєвими, – усе це, подібно до бур’янів, заглушає кинуте в наші серця Господом рятівне і радісне Слово про те, що ми ніколи не помремо, що ми жити будемо вічно, що Бог, померлий за нас на Хресті, спокутував наші гріхи, що зради і підлості, які ми рясно коїли в нашому житті, прощені.

Якби ми дійсно почули все те, що каже нам наш Бог, хіба могли б ми грішити? Хіба б ми злякалися чого б то не було? Чи хвороби, чи смерті, чи образи, безгрошів’я або прийдешньої зими? Якби замість радіоголосів і телевізійних співунів у нашій душі звучало б Слово Боже, якби це слово, як пісня, як тиха мелодія, жило в нашому серці, хіба б ми помітили, що літо кінчилося, що молодість минула, що хвороби долають, що ціни ростуть. Чи до того нам було б, якби Слово Боже звучало постійно в нашій душі?

Ось вже тисячу років з року в рік читається пізньої осені ця притча, що починається словами: “Вийшов сівач сіяти“. Ось вже тисячу років Господь звертається до нашого народу і просить почути Його. Нам з вами залишається лише одне: так само палко і наполегливо, як ми самі просимо Бога про допомогу і заступання, так само уважно і серйозно вслухатися в те, що Бог каже нам. Ми точно знаємо, чого ми хочемо від Бога. Розбуди нас вночі, запитай про найзаповітніші бажання – скажемо не замислюючись. Давайте ж спробуємо зрозуміти, чого Бог хоче від нас, про що Він нас просить і що нам треба зробити, щоб виконати Його благу волю? Тому що для того, щоб наслідувати Царство Боже, нам необхідно бути солідарними з нашим Господом, бути однодумними з Ним, а бути однодумними з Ним – означає уміти сказати про себе так, як апостол Павло в Посланні до Галатів сказав про себе: “Вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2.20). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці