Безумство Божественної любові

Одного разу, коли я приїхав на Афон, до мене підійшов молодий чернець і сказав:

– Отче, я хотів би поговорити з тобою.

– Хіба ми знайомі? – запитав я його.

– Ні, але одного разу ти привітався зі мною і побажав мені духовної кріпості. І мені захотілося тобі дещо сказати.

Він прийшов до мене в келію, і я запитав його:

– Напевно, ти з дитинства ходив до церкви, і тому полюбив це життя і вирішив стати ченцем?

– Нічого подібного.

– А ким ти був?

– Бродягою. Я гуляв, пив, буянив, ходив по нічних клубах, ганяв на мотоциклах, у мене була безліч подружок. Загалом, розважався, жив не в чому собі не відмовляючи – разом зі своїми приятелями.

– А твої батьки були віруючими?

– Зовсім ні. Вони навіть не знали, де в нашому місті знаходиться храм. Ну, тобто коли вони чули, що б’ють у дзвони, то розуміли, що це поряд з храмом, але в церкву не ходили.

– І що ж сталося?

– Що сталося? Мій батько пиячив. Він постійно сварив і бив мене, відштовхував від себе. Мене не любили. А мені завжди дуже хотілося любові. Хотілося розуміння, тепла, розради – усього того, чого не було в моєму житті. Я грішив і грішив, по суті бажаючи знайти в цих гріховних втіхах Бога, але не знайшов Його.

– І що ж сталося?

– Сам не знаю. Ми з компанією друзів приїхали на Афон – просто на екскурсію, погуляти, подивитися. І раптом мені ніби цеглина з неба на голову впала! Я несподівано відчув, що Бог обрушив на мене стільки любові, що захотілося повністю змінити своє життя. Ось так і сталася зміна. І якщо раніше мама постійно докоряла мені за нічні пиятики, за постійно нових подружок та інше – то тепер я сам несподівано сказав їй: «Усе, я йду. Йду, щоб присвятити себе Богові».

І тут мама, яка до цього так за мене переживала і стільки сварила мене за мої гріхи, почала, навпаки, пропонувати мені познайомитися з різними дівчатами. Вона постійно твердила, щоб я одружився, не ходив так часто в церкву та інше.

– Ну гаразд, – казала вона. – Будь віруючим, провадь духовне життя. Але не до такої ж міри! Одружися, наприклад, ось на цій дівчині. Вона – дочка священика. Чи ось на цій, у неї брат – богослов. Вона дуже хороша!

– Ні!

– Чому?

Тому що не буває ніяких «чому», якщо йдеться про безумство Божественної любові. Іншим цього не зрозуміти – коли ця любов робить тебе безумним. Подумайте: якщо можна втратити голову від любові до людини, яка є лише відблиском, променем Божественної краси, то що ж можна відчути, наблизившись до Джерела усіх променів, Істинного Світла, побачивши Його в усьому блиску, сяйві і красі!..

Після цього забуваєш про усе. Пишність, що відкрилася тобі, захоплює тебе повністю. І ніхто не зможе тебе зрозуміти – навпаки, криво дивитимуться, обговорюватимуть і запитуватимуть один одного: «Що це з ним»?

А ти скажеш у відповідь: «Мене не цікавить, що ви про мене говорите».

Господь поселяється в серце і змінює людину

Любов зціляється любов’ю. Любов змінюється любов’ю. Це почуття сильніше за усі інші, і, відчувши його, людина забуває про усе, що було раніше. У неї немає більше колишніх труднощів, колишніх ревнощів і образ. Тепер вона бажає лише одного – Любові Божої, яку рясно виливає на неї Господь. І людина йде. Йде від усіх – але без почуття неприязні. Вона любить людей, але душа її живе тепер іншим.

І коли я захотів віддати цьому ченцеві деякі гостинці, які привіз із собою з Афін (сухофрукти, шоколад), він сказав мені:

– Отче, я не відчуваю потреби в ласощах, хоч я і позбавлений їх – тут такого не їдять. Мені хочеться любові Божої. І істинної людської любові.

Я почав цю бесіду словами «Христос воскрес!», тому що по-іншому ніяк неможливо пояснити подібну зміну в юнакові. Хто до такої міри змінив його? Хто зробив його очі такими? Його друг у світі, який разом зі мною тоді приїхав на Афон, щоб побачитися з ним, і після цього також покаявся, сказав мені:

– Отче, якби ти бачив, яким раніше був цей хлопчина, який зараз він упокорений, милостивий, проливає сльози розкаяння!.. Ти б власним очам не повірив. Не повірив би, що перед тобою одна і та ж людина. Невже це він – який стільки усього накоїв, живучи у світі? Як він зміг так змінитися? Як зміг стать таким хорошим?

От як Господь змінює людину, оселившись в її серці. Перетворює душу, дарує совісті заспокоєння, заспокоює сон. Серце починає битися спокійно, рівно. У людині змінюється усе.

Ця зміна дарована правицею Всевишнього. Людина змінюється через воскреслого, живого Христа.

Ми часто сприймаємо Бога тільки на словах – навіть іноді починаємо сперечатися про Нього, доводити щось, немов наші голови забиті файлами, де є вся інформація про Христа. Адже по суті найголовніше – щоб Він залишив Свій слід у нашому серці.

Що б нам хотілося побачити більше – книгу про Христа, повну розумних слів, історичних аргументів, енциклопедичних даних, або ж людське серце? Флешку, забиту документами про Христа, або серце, що зберігає слід від дотику до Його пораненої долоні, Його Лику? Мені особисто добре відома сила цього бажання – щоб Господь залишив «відбиток» у душі.

Тому що все інше – це просто слова. Слова про Христа, теорії про Христа, привід, щоб організувати конференцію, подискутувати, посперечатися, переконувати, пояснювати. Показати оточенню, що ми особливі, що ми знаємо істину. Так, гаразд. Але хто з нас може встати і показати Христа?

Христос воскрес, а дідусь помер

Св. Силуан Афонський пише: «Як би хотів я показати вам Лик Христовий!» Розумієте, це знання іншого роду. Це інше розуміння Христа – без аргументів і доказів. Інший дотик до Нього.

Коли любиш когось, то кажеш цій людині: «Я зроблю усе, що ти захочеш!» Любов несе в собі інтуїцію. Коли ми любимо, то розуміємо цю людину, відчуваємо її бажання і намагаємося догодити їй, зробити щось приємне.

Втім, для нас часто і людину полюбити – проблема. Адже ближні не ідеальні. Вони можуть бути неправі, вони постійно винні в чомусь. Але якби ми полюбили їх по-справжньому, усе склалося б чудовим чином! І Господь саме це показав нам Своїм Воскресінням. Він допоміг нам випрямитися, озирнутися і по-іншому подивитися на інших людей і події.

Я не можу чути, коли хтось вимовляє ці слова – «Христос воскрес!», – а потім слідують відчай і розчарування, починаються страхи, тривоги, невпевненість, стрес, зніяковіння. А так – так, Христос воскрес! Але де ж це? Де Його Воскресіння? «Христос воскрес! Боюся, я не складу іспити. У мене така паніка!» – почув я одного разу.

Зрозуміло, я не знаю, чи складеш ти іспити. І те, що Христос воскрес, зовсім не означає, що тепер усі завжди успішно складатимуть іспити. Але…

Один учень сказав мені:

– Отче, ось ви кажете – «Христос воскрес», а в мене дідусь помер. Для чого мені тепер ці слова, раз помер мій дідусь?

Я відповів йому:

– Послухай. Якщо ти зрозумієш цю фразу – «Христос воскрес!» – своїм серцем, то ти і на смерть почнеш дивитися по-іншому. Ти чутимеш те ж, що і завжди, але сприймати почуте будеш зовсім інакше. Христос не змінив світ із зовнішнього боку. Він змінив нас – наше серце, зір, розум, ставлення до того, що відбувається.

І до приходу Христового на землю, і потім – проблеми нікуди не зникли. Хвороби, катастрофи, смерть – усе це ми як і раніше бачимо навколо себе. Але Господь дав нам інший зір, можливість по-іншому бачити те життя, яке Він подарував нам.

Наведу ще приклад. Якось я відспівував молоду жінку. Їй було лише двадцять п’ять років, вона була молода, красива і добра. Біля труни дівчини зібралися найрізноманітніші люди – священик (тобто я); якийсь родич, абсолютно невіруюча людина; похоронний агент; молодий, абсолютно світський хлопець та інші. Усі ми зібралися тут з однієї і тієї ж причини. Усі ми дивилися на тіло дівчини в труні. Але не усі однаково сприймали її кончину.

Священик, який прагне до того, щоб мати віру у своїй душі, думає: «Господи, ця молода жінка в двадцять п’ять років змогла досягти того, що деяким вдається лише до ста років. Ти вже підготував її до Царства Небесного». Так, те, що сталося – це трагедія, сумна і скорботна, але віруюча людина переживає її з надією, оптимізмом, а не як ті, «інші, що не мають надії» (1Сол. 4:13). Так, ми бачимо смерть. Але сподіваємося.

Поряд зі священиком стоїть атеїст, родич спочілої. Він дивиться на те ж саме тіло в труні і думає: «Так. Земля до землі. Усе. Смерть, потім – процес розкладання, кінець усьому. Нічого немає, усе кінчено».

Похоронний агент, дивлячись на труну, думає: «Люди, квіти. Ми сьогодні добре заробимо!»

А молода людина, у розквіті молодості і сил, стоїть і думає: «Якби вона була жива, скільки ще сердець вона змогла б підкорити!»

Усі ми бачимо навколо себе одне і те ж, але думаємо про це по-різному. І так завжди в цьому житті.

А Господь каже нам: «Діти мої! Я приніс вам пензлі, якими ви наново розфарбуєте весь світ у кольори любові: червоний, колір Моєї крові, яка лилася на Голгофі; білий, колір Мого Вознесіння; синій і зелений, кольори вод річки Йордан, де Я омив вас від гріхів; золотистий, колір полів, якими Я ходив. Якщо хочете, візьміть і розфарбуйте своє життя Моїми фарбами. І ви усі побачите по-іншому. Хочете? Хочете, щоб Я зміцнив вас і ви побачили б усе так, як бачу Я? Хочете, щоб Я дав вам сили перемогти в земній боротьбі?»

І неважливо, яка ця боротьба – з іспитами або з хворобою. Завжди є можливість зміцнитися силою воскреслого Христа. Таку можливість нам дає Сам Господь.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)