Чекаю воскресіння мертвих

Похорони дитини, Альберт Едельфельт

Смерть огидна, бо вона абсурдна; невже все, що є в людини, – це прожити певний час і назавжди зануритися в небуття?

Читаючи спогади людей, які жили в минулі віки, переживаєш дивне почуття: ці люди жили, страждали, сподівалися, домагалися чогось – а тепер усі вони мертві. У наш час ми можемо бачити обличчя людей, померлих не так давно, і чути їх голоси – на кіноплівці, якщо йдеться про акторів, а відколи відеозйомка стала доступною звичайним людям – і на записах, які зберігають рідні. Що з ними зараз? Де вони? І де виявимося ми самі?

У радянські роки нас усіх наполегливо учили, що смерть – це остаточне небуття, і тому нам пропонувалося тішитися світлим майбутнім усього людства. Хоча було ясно, що і в цьому світлому майбутньому люди помиратимуть. Власне, будь-які обіцянки прогресу, якими б захоплюючими вони не були, не скасовують того очевидного факту, що люди далі помиратимуть, а померлі так і не побачать «цей час прекрасний».

Смерть викликає відразу і страх не лише – і не стільки – що ми маємо інстинкт самозбереження. Ми маємо набагато глибшу потребу – потребу в сенсі. І смерть огидна, бо вона абсурдна; невже усе, що є в людини, – це прожити певний час і назавжди зануритися в небуття? Ми інстинктивно віримо в те, що і у всесвіту в цілому, і в окремого людського життя є мета, призначення – і що ж, це призначення зводиться до того, що свідомість людини назавжди згасне, а вся її любов, надія, мрії і спрямування кінчаться нічим? Ми чекаємо справедливості – щоб жертви були утішені, а лиходії покарані, але смерть підводить підсумок, в якому немає ні нагороди праведності, ні кари беззаконню.

Дехто вважає, що люди придумали собі віру в посмертне буття, щоб якось тішитися перед лицем неминучої гіркоти і абсурду смерті. Нам, хто пережив епоху тотального атеїзму, це може здаватися правдоподібним. Але якщо ми підведемо голову і окинемо поглядом ширшу перспективу – інші віки та інші культури – ми побачимо, що опинилися в майже винятковому положенні. У всіх культурах: від Китаю до Месоамерики, від Міжріччя до Чорної Африки – люди вірили і вірять у те, що людська особистість продовжує існувати і після фізичної смерті.

Віра в особисте безсмертя є чимось глибоко природним для людини. Навіть прадавні людські поховання, виявлені археологами, дозволяють чітко відрізнити найпримітивніших людей від найрозвинутіших мавп. По-перше, люди (починаючи вже з неандертальців) хоронили своїх померлих з явними виявами віри в загробне життя, по-друге, вони піклувалися про хворих або покалічених членів племені. Які були релігійні уявлення людей у дописемну епоху, судити дуже важко; але коли з’являється писемність, ми зустрічаємося вже з дуже складними і детальними уявленнями про стан після смерті. Віра в загробне життя не була для людей великих цивілізацій старовини чимось неясним і туманним – вони ставилися до неї настільки серйозно, що вкладали величезні зусилля в підготовку до подорожі в потойбічний світ. Знамениті єгипетські піраміди були саме гробницями, і, як нам відомо, будь-який єгиптянин, який був у змозі собі це дозволити (це коштувало дуже недешево), замовляв собі екземпляр «Книги мертвих» – керівництва, яке мало допомогти йому здолати усі пастки посмертної подорожі і досягти блаженного життя в країні мертвих. На іншому кінці світу, у Тибеті, над вмираючою (чи нещодавно померлою) людиною читали (і читають досі) «Бардо теол», текст, який іноді по аналогії з єгипетським текстом називають «Тибетською книгою мертвих». У цій книзі людині теж намагаються дати інструкції про те, як поводитися після смерті.

Самі уявлення про стани після смерті, зрозуміло, значно відрізняються в різних культурах, проте антропологи відмічають ряд спільних деталей, які неможливо пояснити запозиченням.

Припускають, що їх джерело – посмертний досвід, коли свідомість людини, що перебуває на порозі смерті, покидає тіло і вона бачить його з боку. Цей досвід відзначається і в наш час, особливо у зв’язку з розвитком реанімації. Було б помилкою робити з цього досвіду (завжди украй нетривалого) якісь богословські висновки, але свідоцтва людей, що його пережили, справляють глибоке враження.

Вірую в єдиного Бога

Отже, не можна сказати, що про існування життя після смерті ми дізнаємося тільки з Біблії – така загальнолюдська інтуїція. Але біблійна традиція дозволяє побачити її з іншого боку. Світ язичників був населений безліччю богів і духів, що конфліктували і конкурували між собою. Усі ці істоти були могутні, але не всемогутні, бо вони самі були підпорядковані певній реальності, що стоїла над ними, яка існувала до них і незалежно від них. Язичники могли називати цю реальність по-різному – долею, або кармою, або якось ще. Вона уявлялася безособовою, і до неї безглуздо було звертати благання. Проте в певний момент у людській історії сталося те, що релігієзнавці згодом назвуть «монотеїстською революцією»: на історичній сцені з’явився народ, що сповідував віру в єдиного Бога.

Цей Бог не був одним з богів, або стихій, або сил, діючих у світі; Він відкрився як Творець неба і землі, Який створив і підтримує в бутті кожну порошинку цього всесвіту. Розповідь про творіння, яким починається книга Буття, являє собою разючий контраст з язичницькими міфами про походження світу. Якщо в язичницьких сусідів древнього Ізраїлю творіння починається з битви богів, лютого конфлікту, то в книзі Буття ми бачимо одного Бога, Якому ні з ким битися за владу, – Він із самого початку є безумовним Володарем. Якщо в «Енума еліш» – вавілонському міфі про творіння – бог Мардук створює світ з тіла убитого ним чудовиська Тіамат, то Бог Біблії просто промовляє: «Нехай буде…» Якщо в язичницьких міфологіях люди створені в цілком утилітарних цілях – щоб працювати на богів і приносити їм жертви, – то в Біблії людина створена «за образом Божим» і поставлена володарем над створеним світом. Якщо язичницькі боги позаморальні (тобто не те щоб спеціально злі, просто міркування моралі їх не турбують), то Бог Біблії морально благий і вимагає моральної поведінки.

Звістка біблійних пророків була приголомшливою: у всесвіті і всього в ньому є справжній Володар, за Чиєю волею сходить сонце і ростуть дерева. Вищою реальністю є не безлика доля – але Бог, до якого можна звернутися на «Ти»: «Почуй молитву мою. До Тебе приходить всяка плоть» (Пс. 64:3).

Але людям Біблії відкрилася ще більш вражаюча істина: Бог – не далекий керівник, на кшталт царя, що живе у своєму палаці, далеко від підданих; Він знає кожного з людей, яких створив, в обличчя і по імені; Він ближче до кожного з нас, ніж ми самі. Як сказано про це в псалмі: «Не були втаєні від Тебе кості мої, коли в тайні зачався я, коли в утробі витворювалося тіло моє. Очі Твої бачили зародок мій, і в книзі Твоїй були записані всі дні, призначені для мене, коли ще й одного з них не було» (Пс. 138:15-16).

Віра в Бога неминуче ставила перед людьми питання: чи закінчується задум Божий про людину на смерті? Чи створена людина для того, щоб прожити певний час, а потім назавжди зникнути, неначе її не було? Цікаво, що в Старому Завіті ми не знаходимо описів посмертної долі, звичайних для інших традицій. Бог неначе захищає Свій народ від невірних (чи неточних) уявлень про стан після смерті, щоб запропонувати щось інше – щось набагато більше, контури чого починають проступати вже в пророків.

Автор: Сергій Худієв