Священне Писання про смерть

Іов багатостраждальний, Роберт Ляйнвебер

Є в книги Екклезіаста дивовижні слова: “Добре ім’я краще за дорогу масть, і день смерти – за день народження” (7:1). Екклезіаста, звичайно, важко назвати оптимістом, але це, здається, занадто похмуро навіть для нього. В якому ж це сенсі слід розуміти?

Мабуть, тут мова йде от про що. Новонароджена дитина, немов дорогі пахощі, існує доки лише тілесно і ще не має імені. Її потенціал може бути витрачений на різноманітні цілі, так само і аромат пахощів може швидко випаруватися. Але якщо впродовж життя людина набуде собі добре ім’я, у день смерті воно залишається за нею назавжди.

Таке розуміння є присутнім і в традиційних тлумаченнях. От що пишуть із цього приводу автори юдейських коментарів до Біблії: “Коли народжується людина, усі радіють; коли вона помирає, усі плачуть. Має бути не так: коли людина народжується, не слід радіти цьому, бо невідомо, яка буде її доля і в яких діяннях вона братиме участь, праведних чи грішних, добрих чи злих. Коли ж вона помирає, слід радіти, бо вона йде з добрим ім’ям, залишаючи цей світ з миром. Це подібно до того, як один корабель покидав гавань, а другий входив до неї. Кораблю, що відпливає, раділи, а що входив ніхто не радів. Там була одна розумна людина, і вона сказала людям: “Я бачу, ви все переплутали. Немає причин радіти кораблю, що відпливає, бо ніхто не знає, якою буде його доля, які моря і бурі зустріне він на своєму шляху; але кораблю, що повертається в гавань, треба радіти, оскільки він прибув благополучно”. Так само, коли людина помирає, усім слід було б радіти і дякувати, що вона покинула цей світ з добрим ім’ям”.

Рабинам вторить християнський богослов і перекладач: “Подумай, людино, про свої нечисельні дні, про те, що незабаром тіло ослабне і ти припиниш своє існування. Зроби своє ім’я безсмертним, так, щоб могли всі майбутні покоління захоплюватися твоїм ім’ям. “І день смерті кращий за день народження” – чи не означає це те, що краще піти з цього світу і уникнути його страждань і ненадійного життя, ніж, увійшовши до цього світу, терпляче зносити всі ці тяготи, адже коли ми помираємо, наші справи відомі, а коли народжуємося – невідомі; або ж те, що народження прив’язує свободу душі до тіла, а смерть звільняє її”.

Сучасний читач, який вірить у безсмертя душі, після певних роздумів, напевно, погодиться з таким висновком: адже смерть він розуміє як народження у вічне життя, де праведник (чи прощений грішник) зможе, нарешті, набути все те, що йому бракувало в житті тимчасовому. Але по-справжньому дивовижними нам здадуться ці слова, якщо ми замислимося: вони були сказані в суспільстві, де ніхто і не мислив про загробне блаженство.

У Старому Завіті ми знайдемо лише два посилання, причому обидва спірні і сумнівні, в яких можна за бажання розгледіти вказівку на щось хороше за гробом. Одне – у Притчах (14:32). Синодальний переклад свідчить: “За зло своє нечестивий буде відкинутий, а праведний і при смерті своїй має надію“. Здавалося б, все цілком ясно, але… сучасні учені вважають, що це все-таки виправлення переписувачів подальших часів, а спочатку в тексті замість במותו “при смерті”, стояло בתומו, “у своїй непорочності (має надію)”, тобто ще за життя набуває благо. Просто дві букви помінялися місцями, таке часто відбувається при переписуванні рукописів.

Друге місце – у книзі Іова (19:25,26). Синодальний переклад і тут цілком оптимістичний: “А я знаю, Відкупитель мій живий, і Він в останній день воскресить з пороху цю мою шкіру, що розпадається, і я у плоті моїй побачу Бога“. Але насправді оригінал тут повний незрозумілостей; досить сказати, що там стоїть не “у плоті”, а буквально “з плоті” або “поза плоттю” (מבשרי), і, очевидно, це означає, що плоті в Іова більше вже не буде. У моєму перекладі це місце звучить так: “Я ж знаю, що живий мій Заступник, Він – Останній – встане над порохом! Навіть коли спаде з мене шкіра, втрачаючи плоть, я побачу Бога”.

Але навіть якщо обидва ці місця дійсно говорять про благу долю за гробом, жодних інших місць зі Священного Писання, подібних до них ми просто не знайдемо. Але ми знайдемо в тих же Притчах, у того ж Іова безліч згадок про смерть як страшну, остаточну межу, яку належить перетнути всім нам, за нею не буде вже ні світла, ні радості, ні спасіння. Той же Іов каже: “Витікає вода з озера, і ріка вичерпується і висихає: так людина ляже і не встане; до закінчення неба вона не пробудиться і не встане від сну свого… Пригнічуєш її до кінця, і вона відходить; змінюєш їй лице і відсилаєш її. Чи в пошані діти її – вона не знає, чи принижені – вона не відає; але плоть її на ній болить, і душа її в ній страждає” (14:11,12,20-22).

І все-таки в цій же книзі ми зустрічаємо дивовижне, відважне, пророче слово про Шеол – світ мертвих. На мій погляд, ці рядки стоять ближче до Голгофи і воскресіння, ніж усе інше в Старому Завіті: “Якби я й очікувати став, то пекло – дім мій; у пітьмі постелю я постіль мою; гробу скажу: ти батько мій, черві: ти мати моя і сестра моя. Де ж після цього надія моя? і очікуване мною хто побачить? У пекло зійде вона і буде спочивати зі мною у поросі” (17:13-16).

Так, зійде, так, ляже – готові крикнути ми Іову з висоти Нового Завіту, але він про це ще нічого не знає. Він готується зійти туди безповоротно, не чекаючи там для себе нічого доброго. Він помер “старцем, наситившись життям”, він бачив своїх правнуків, і приблизно те ж саме говориться про інших праведників, але це тільки підкреслює основну думку Старого Завіту: усе добре буває тут і зараз, не чекай жодного блага там, у потойбічному світі.

Якось ми розмовляли з А. Б. Зубовим про релігію Стародавнього Єгипту. Я дивувався: чому ж Бог обрав саме ізраїльтян, які практично не цікавилися загробним життям, тоді як поряд з ними жили єгиптяни, зосереджені на цьому самому житті найбільше на світі? Здавалося б, вони вже так багато зрозуміли про сенс людського життя, вже пройшли половину дороги до істини про Єдиного Бога, їм було б простіше пояснити решту, ніж ізраїльтянам. Напевно, можна було б навести багато причин, але Зубов назвав одну: ізраїльтяни, які не чекали нічого доброго від загробного життя, були вірні Господу безкорисливо, не заради нагороди майбутнього віку. І тільки потім, коли ця вірність стала звичною, Він відкрив їм істину про майбутнє життя. Та й, взагалі, до Голгофи, до спокутування гріхів усього людства важко було б говорити про вічне блаженство.

Отже, для людини Старого Завіту все цінне і важливе в житті відбувалося тут, на землі; але людина часів Нового Завіту вже знала, що за гробом їй належить дати звіт за прожите життя і що подальша її доля залежатиме від цього суду. Люди вірили, що воскреснуть “в останній день”, коли завершиться земна історія і почнеться щось нове, незрозуміле, але прекрасне, про що свідчили пророки.

“Бог не створив смерті”

Але що каже Біблія про сам цей перехід, про смерть? Вона з’являється разом з гріхопадінням; даючи Адаму заповідь не їсти від дерева пізнання добра і зла, Господь попереджає його: “Бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш” (Буття 2:17). Прочитавши трохи далі, ми побачимо, що Адам і Єва прожили не просто довго, а неймовірно довго після того дня, коли порушили заповідь. Мабуть, попередження означало, що того дня вони стануть підвладні смерті. Адам, розповідає Буття, прожив 930 років, його син Сиф – 912, а онук Єнос – 905 років.

Терміни, звичайно, немислимі в нашому світі, і можна вважати цей ряд чисел (як і багато що інше в перших розділах Буття) поетичною, а не фактичною реальністю: за мірою віддалення від джерела життя, Бога, поступово скорочується і його термін. Одне примітне виключення – Мафусал або Мафусаїл жив 969 років, довше за будь-кого в Біблії. Але в цілому тенденція зберігається: чим далі від раю, тим ближче до смерті.

Детальніше про це міркує неканонічна (чи другоканонічна, хто як називає) книга Премудрості Соломона (1:13-16): “Бог не створив смерти і не радіє загибелі живих, бо Він створив усе для буття, і все у світі спасительне, і немає згубної отрути, немає і царства пекла на землі. Праведність безсмертна, а неправда заподіює смерть: нечестиві залучили її і руками і словами, вважали її другом і зачахли, й уклали союз із нею, бо вони гідні бути її жеребом“. А в Новому Завіті про це міркує апостол Павло (Рим. 5:12): “Як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом – смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі згрішили“.

Звичайно, це може здатися несправедливим: особисто я не згрішив в Едемському саду, чому я маю нести на собі покарання за той гріх? Відповісти на це можна по-різному, хоча сенс все одно буде приблизно один і той самий. Можна сказати, що все людство успадкувало від Адама і Єви первородний гріх (вільний від нього був лише Христос). Це не просто відповідальність за щось, що сталося дуже давно, але схильність до гріха, яка так чи інакше проявляється в будь-якій людині. Діти матері-наркоманки народжуються вже з наркотичною залежністю, хоча жодного разу не приймали наркотику, не кажучи вже про дуже вірогідні генетичні збої; гріх – найстрашніший наркотик, звикання до якого настає при першому ж вживанні. А можна сказати те ж саме трохи інакше: в Адамі і Єві Біблія поетично зображує первісне людство на якихось дуже ранніх стадіях його розвитку, коли люди вирішили жити власним розумом і відвернулися від Єдиного Бога. Ми всі причетні до цього людства, яке сказало Богу тверде “ні”, бо ми у своєму житті періодично робимо те саме.

Автор: Андрій Десницький