В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Навіщо простому смертному недовгий час свого і так вже мізерного життя по добрій волі убожіти ще більше? Хіба постять “весільні друзі” (Мф. 9:15)? Навіщо утискувати плоть і протягом більше ніж півроку відмовляти собі в тому, що Богом дано на законній підставі? Чи, можливо, той, хто м’яса не їсть, отримує за це гарантований квиток у Царство Небесне? Навряд чи. Занадто вже легко і просто далося б тоді те, заради чого Спаситель прийняв страшну смерть на Голгофі. А насправді, для чого ми постимо? Не заради ж стрункої талії! І чому сьогодні, посеред Великого посту, в євангельському оповіданні про зцілення біснуватого отрока Господь несподівано жорстко вказує нам одночасно і на нашу зраду, і на таку властивість пісних подвигів, що вражає уяву, як вигнання з їх допомогою бісів? Не для того ж, щоб ми при нагоді могли скористатися унікальною ефектною можливістю!

Мабуть, все-таки мета посту – інша. Зрозуміло, що постимо ми, щоб навчитися відмовлятися від того, що належить згідно із законом, навчитися добровільно жертвувати собою, своїми бажаннями, своїми інтересами, своїми зручностями. Але і це уміння приносити в жертву самих себе ще не підсумок наших зусиль. Здається мені, що головна мета пісних обмежень – любов, здатність забувати про себе, уміння жити для інших. Зрозуміло, що відразу цих вершин не досягти. Очевидно, що для вдосконалення необхідно починати з крихти. Ось такою крихтою, таким початком самопожертвування, такою школою любові і є піст.

Щоб переконатися в тому, як мало ми уміємо любити навіть найближчих людей, досить згадати найпростіші, найбільш витіюваті життєві ситуації. Дуже вже часто буває так, що в звичайній розмові, у повсякденному спілкуванні ми, несподівано для самих себе і абсолютно того не бажаючи, гірко кривдимо наших близьких. Кривдимо глузливим словом, іронічним поглядом, просто недбалістю. “Ми ж не хотіли образити! Чого ж вони образилися?..” І тут же готова усе пояснююча відповідь: “Усе через те, що дуже вже вони горді! Слова їм не скажи!”

Чи ось ще приклад. Скільки разів кожен з нас стикався з ненавистю і роздратуванням тих же самих близьких, коли ми намагалися говорити їм, недолугим безбожникам, про віру і Церкву! Чому це? Ми ним про добро, про сенс життя, про Бога, а вони – у лють впадають. Відповідь і в цьому випадку тут як тут: “Це усе через те, що вони, наші родичі і знайомі, бісом спротиву одержимі, ось вони і лютяться на наші слова, повні благодаті та істини”.

Давно помічено, що перша відповідь, що спадає на думку, зовсім необов’язково правильна. Варто подумати, варто поміркувати, варто спробувати знайти ще декілька варіантів пояснень цих образ, і стає ясно: ми кривдимо близьких не образливими словами, а відсутністю в цих словах любові, жалості, співчуття. Ображають не слова, а холодна, гордовита, чванлива душа. Її адже ні посмішками, ні словами не замаскуєш. Тому і неуспішна наша проповідь, тому і викликають роздратування наші заклики до покаяння, що робляться вони з сумнівної висоти самовдоволеної пихи. Ми не родичів своїх рятуємо, а собою милуємося! А вже рідні наші, відчуваючи брехню усієї цієї проповіді, зрозуміло, не поспішають бігти в храм.

Ось вам і причина невдачі апостольської, описаної в сьогоднішньому євангельському читанні. Як діти, зраділи учні Христові новим своїм здібностям і талантам: “Сімдесят учеників повернулися з радістю і говорили: Господи, і біси коряться нам в ім’я Твоє. Він же сказав їм: Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба… Однак тому не радійте, що духи вам коряться; а радійте тому, що імена ваші записані на небесах” (Лк. 10:17,18,20). Не жалість до нещасного біснуватого отрока керувала ними, не любов і трепетне співчуття, але можливість продемонструвати усім свої нові приголомшливі здібності.

Кожен з нас добре знає, як по-різному можна вимовити слово “покайтеся!” Самовдоволений гордівник так скаже, що іншому захочеться плюнути і піти. А от святий Іоанн Предтеча тим же самим словом збирав на Йорданському березі цілі натовпи, і сталося це тому, що його заклик був розчинений сльозами любові і співчуття до них, заблукалих, до них, нещасних, які, як вівці, що не мають пастиря, запитували його: “Що ж нам робити?” (Лк. 3:10).

Ось чому уперше за весь час Своєї проповіді Господь наш був так незвично різкий зі Своїми учнями, ось чому такі гіркі слова зірвалися з Його пречистих вуст: “О роде невірний, доки буду з вами? Доки буду терпіти вас?” (Мк. 9:19). Він ясно бачив, що не скорбота батька, не хвороба нещасного біснуватого займали їх, а демонстрація власної могутності.

Зрозуміло, що учні, які розпочинають свій хресний шлях, не здатні ще брати на себе чужий біль, приймати в серце чужу скорботу, ним, що подумують про те, щоб сісти одному по правий бік, а другому по лівий у Царстві Божому (Мф. 20:21), ще далеко до досконалості. Тому Спаситель і каже їм про піст і молитву. Тобто про те, з чого починається будь-яка духовна робота. Він говорить їм про найпершу жертву, про відмову від скоромних страв і таку ж рішучу відмову від перебування в розслабленому спокої сонного розуму. Наш Бог говорить їм, Своїм апостолам і нам грішним про те, що починати потрібно не з порятунку інших, а з власного порятунку. А перші кроки до нього і є піст і молитва, краща і найнадійніша школа любові і самозречення. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя Великого посту