«Він сказав їм: напевно, ви скажете Мені приказку: лікарю, зцілися Сам, зроби і тут, на Твоїй батьківщині, те, що, ми чули, було в Капернаумі. І сказав: істинно кажу вам: ніякого пророка не приймають на батьківщині своїй. По правді ж кажу вам, багато вдів було в Ізраїлі у дні Іллі, коли небо замкнулося на три роки і шість місяців, так що настав великий голод по всій землі, і до жодної з них не був посланий Ілля, а тільки в Сарепту сидонську, до жінки-вдови. І багато також було прокажених в Ізраїлі за пророка Єлисея, і жоден з них не очистився, тільки Неєман-сирієць.

І сповнились усі гнівом у синагозі, почувши це. І, вставши, вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його. Він же, пройшовши серед них, відійшов» (Лк. 4:23-30).

Удови й сироти – незахищені люди, позбавлені опіки й захисту; прокажені – відкинуті та викинуті за межі суспільства. Ісус прийшов до тих, хто справді потребує спасіння й усвідомив свою неміч та нездатність самому себе захистити. Не всі вдови і сироти хочуть допомоги Божої, і не всі прокажені прагнуть зцілення, бо не хочуть визнати себе такими.

На слова «Ісус помер за тебе і через тебе» хтось може відповісти: «Ні, я не винний у Його смерті». Таким чином, не визнаючи себе грішником, виводить себе поза межі спасіння в Ісусі Христі. Тільки той може спастися, хто визнає себе винним у смерті Христа і покається в гріхах.

Приказка «Лікарю, зцілися сам» може мати для нас подвійне значення: потрібно бачити в духовних особах, яких Бог покликав до служіння, більше ніж людей – Христа; а також той, хто служить, щоб лікувати, повинен дбати про своє духовне життя.

Помолімося, щоб наше серце, тобто тих, хто вважає себе близьким до Бога, не переставало бути вразливим на Його натхнення й ніколи не зачерствіло.

<< День двадцять п’ятий

День двадцять сьомий >>

Зміст