В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Вмираюча від тяжкої хвороби жінка каже своєму духівникові: “Бог не допоміг мені”. І священик мовчить у відповідь, бо серце його духовної дочки так і не змогло вмістити таку міру довіри Богові, яка приймає усе, Ним послане, як благий дар, як запоруку Вічного життя. Священик мовчить не тому, що слів немає. Він мовчить, бо всі слова давно сказані, усе насіння посіяне, але зійти і зміцніти так і не змогли. Це не означає, що життя прожите даремно. Завжди є час, поки дихаєш.

Ось і розсудливий розбійник на хресті встиг перед останнім подихом попросити Христа про милість, про порятунок. Попросив, і був врятований. А от апостоли Христові, які за три роки мандрування разом зі своїм Богом і Спасителем багато чого побачили і, здавалося, багато чому повинні були б навчитися, багато що зрозуміти, просять Спасителя не про милосердя, а про нагороду. На шляху в Єрусалим вони, почувши гіркі слова Ісуса про прийдешнє Йому випробування наругою, побиттям, кепкуванням і, нарешті, ганебною смертю на Хресті, – чомусь, проте, не засумували про майбутню скорботу, чомусь вирішили, що саме зараз слушний час попросити про нагороду, про подяку за трирічне служіння Спасителеві. “Дивися, Господи, не забудь! Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй” (Мк. 10:37). От як! Ще нескінченно далеко до слави, ще між проханням цим і Царством Божим, яке, між іншим, “не від світу цього” (Ін. 18:36), кров і страждання, сльози і смертний піт, ще почують солдати римської варти на Голгофі хрипкий крик: “Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?” (Мф. 27:46), – а найулюбленіші, найнаближеніші вже просять про нагороду. Їм не терпиться.

Чого ж чекати від нас грішних, якщо найкращі, найвірніші учні такі? Це так зрозуміло, так по-людськи звично, що жінка, яка тяжко страждала, сподівалася, як колись апостоли Яків та Іоанн, на те, що її молитва про допомогу виконається саме так, як їй, бідній, здавалося правильним і справедливим? Так, зрозуміло. Так, зазвичай. І проте: Царство Небесне – не доля, де реалізуються наші честолюбні мрії, наскільки б по-людськи вибачні вони не були, а життя наше – зовсім не місце безскорботного блаженства. Швидше навпаки, з того, що сказав нам Христос, ми знаємо: “У світі зазнаєте скорботи” (Ін. 16:33).

Ось чому і Своїх учнів, і, разом з ними, усіх нас, християн, Господь запитує сьогодні: “Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хрещенням, яким Я хрещусь, хреститися?” (Мк. 10:38). Чи можете ви розділити зі Мною муку і біль Хреста? Чи захочете ви випити гірку чашу зради найдорожчими і найближчими? Та що там зради! Чи захочете ви піти зі Мною до кінця і виявитися за ситуації, коли вам стане ясно, що Бог вас залишив, що сподіватися вам більше немає на кого? Чи можете ви пити цю чашу? Чи можете ви не померти від відчаю, залишившись без надії?

Легко відповісти “можемо” у той момент, коли Господь запитує нас про це. Набагато важче – добровільно зійти на Хрест. Нескладно залишатися вірним Христові, коли ні біль, ні страх, ні похіть, ні образа не крають нашу душу і тіло. Куди як складніше зберегти вірність Богові в смертній безнадійності, куди як тяжче підніматися з безодні чергового падіння! Підніматися, наперед знаючи, що, як не старайся, все одно доведеться померти одному, наодинці зі своїми страхами, наодинці зі своїми пристрастями. І тільки одна надія – на те, що серед страхів і туги останньої дороги, останнього “сходження в Єрусалим” Ісус йтиме попереду нас, як Він йшов серед Своїх учнів тим весняним днем, бо: “Коли ж ми померли з Христом, то віруємо, що й житимемо з Ним” (Рим. 6:8). Так от завдання усього нашого життя в тому і полягає, щоб набути такого налаштування душі, коли, помираючи на своєму хресті, коли, виявившись, подібно до Його, Ісуса з Назарету, у крайньому залишенні Богом, все-таки не забути про Нього, не відмовитися від Нього і померти якщо не в ім’я Його, то принаймні з Його Ім’ям, яким би далеким, яким би недосяжним не видавався нам Бог у цей момент.

Ось чому Спаситель каже нам ці страшні слова, які навряд чи утішать легкодухих, навряд чи підбадьорять маловірних: “Чашу, яку Я п’ю, вип’єте, і хрещенням, яким Я хрещусь, охреститеся; але щоб сісти праворуч і ліворуч від Мене – не від Мене залежить, а кому уготовано” (Мк. 10:39,40).

Якщо ми хочемо воскреснути, нам доведеться понести Хрест, але скільки б ми його не несли, потрібно пам’ятати, що ніхто не може дати нам гарантій спасіння. Ніхто, навіть Сам Спаситель, не зможе скасувати для нас подвиг віри, “бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох” (Мк. 10:45), – віддати, не розраховуючи в жодній мірі на вдячність цих самих “багатьох”. Мало сказати – не розраховуючи; ще і знаючи заздалегідь, що ці “багато” за всякої слушної нагоди відведуть очі убік і скажуть: “Не знаємо Чоловіка Цього, про Якого говорите” (Мк. 14:71).

Якщо ми хочемо бути з Христом і в цьому віці, і в майбутньому, потрібно бути готовими любити без надії на взаємність, потрібно навчитися служити ближньому, не розраховуючи на вдячність, потрібно зуміти прийняти хресну скорботу і життя, і смерті, не вимагаючи гарантій, не чекаючи нагороди. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 5 неділя Великого посту