Вірність Христові без надії на Пасху
При народженні Христа прислуговував Йосиф, названий чоловік Богоматері.
При похованні Христа був радник Йосиф, «чоловік благий і праведний», як сказав про нього євангеліст Лука.
Один Йосиф спостерігав, як Діва Марія сповила Божественне Немовля.
Скорботна Мати дивилася, як другий Йосиф сповиває Божественного Мерця.
Христа ховали чоловіки. Чомусь цей простий євангельський факт не тримається в пам’яті. Ми звикли бачити жінок, що оплакують Спасителя і готують тіло до поховання. Але Євангеліє каже прямо: жінки лише спостерігали, полохливо стояли осторонь.
Останню любов Убитому Богові виявии два немолоді чоловіки – Йосиф і Никодим. Один випросив тіло Розп’ятого в Пилата, поступився Богові своїм гробом, купив плащаницю, другий приніс якусь неймовірну кількість наддорогих пахощів – стільки і не треба було, але по-іншому він не міг.
Любов і вірність жінок захоплюють. Але відчайдушна відданість чоловіків не вміщується в слова, може тому справжні чоловіки так мало говорять.
Йосиф і Никодим. Їх не було при тріумфі Всемогутнього Учителя. Коли Христос воскрешав Лазаря, приймав почесті від народу, виганяв демонів, зціляв сліпих – ні Никодима, ні Йосифа не було поруч. На них не падали промені Його слави, вони не могли похвалитися правами наближених. Їх не було навіть на Тайній Вечері, а вже там були усі, навіть Іуда.
Але коли Він залишився по-справжньому один – Мрець – без сили, без чудотворності, без надій і обіцянок, навіть навпаки – поранений і принижений, кинутий навіть найближчими учнями, – усі пішли і повтікали в жаху, залишилися тільки ці двоє – Йосиф і Никодим.
Справжня доброта і відданість безкорисливі. Йосифу і Никодиму нічого не потрібно було від Христа. Не було попередніх обговорень: кому з них за виявлену любов належить сидіти праворуч або ліворуч, коли Він прийде судити народи. Вони б ніколи і не попросили. І, швидше за все, цих два скромних чоловіка так само боязко стоятимуть осторонь, у тіні якогось святителя, коли в славі і тріумфі повернеться Переможець смерті.
Христос був дорогий їм не Своєю силою, правами і обіцянками, не заради нагороди вони залишилися поряд з Ним у той небезпечний момент, коли Він вже точно не зміг би їх захистити. Просто так було правильно. По-іншому вони не могли.
Апостол Павло стверджував, що християнство неможливе без Пасхи: «А якщо і Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша» (1Кор. 15:14).
Йосиф і Никодим залишилися вірними Ісусові без надії на Пасху. Це були християни без Пасхи. Вони б залишилися з Христом, навіть якщо б Він програв.
Адже це був такий тихий і нескінченний день – субота спокою. Такий довгий, що, здавалося, він ніколи не закінчиться.
Де був Христос? Що Він робив? Богослови кажуть, що в цей час Він сходив у пекло, але що це означає, непідвладне навіть мудрим.
Христос – це таємниця! Що ви питаєте, як провів Ісус Велику Суботу, коли десятиліття Його життя нам не відкриті. Стільки подробиць про Різдво, а потім невелика розповідь про дванадцятирічного Хлопчика, а далі – глухий пропуск до тридцяти років.
Де Він був? Що робив? Як минало Його життя?
Для християн старовини це не було важливо. Тому що вся цікавість до деталей просто тонула в приголомшливому одкровенні, що Бог став людиною!
Бог був дитиною – насправді!
Бог помер і похований – насправді!
Усе було по-справжньому!
Ось чому в Символі віри поряд з фразою «і страждав» з не меншою силою звучить «і був похований».
Ми звикли ставити наголос на Христових Стражданнях і Розп’ятті, але для перших християн факт поховання був не менш важливий, точніше, настільки важливий, що святий Павло наполегливо проголошує його у своєму апостольському сповіданні: «Бо я передав вам спочатку те, що й сам прийняв, а саме: що Христос помер за гріхи наші, за Писанням, і що Він був похований, і що воскрес на третій день, за Писанням» (1Кор. 15:3-4).
Христос помер по-справжньому.
Як би ми не вправлялися в роздумах про те, як Христос проник у пекло, кого Він там зустрів, як зламав пекельні замки і ґрати – яким би барвистим не було це оповідання, воно меркне перед простим і приголомшливим фактом:
Христос помер по-справжньому!
Це сталося насправді. Тому є свідки. Він був мертвий поза всяких сумнівів, і дуже корисно ставити себе на місце тих християн без Пасхи, які всупереч усьому не покинули свого Учителя. Навіть мертвого.
Дуже складно так мислити. Ми звикли дивитися на Страсні дні з ракурсу Пасхи, тому уся серйозність того, що сталося, увесь жах і відчай нам сьогодні недоступні. Ми просто перечікуємо нескінченний день Великої Суботи, соромливо ховаючи передчуття пасхальної урочистості.
Загорнутий люблячими руками Божественний Мрець у печері – знамення такої ж сили, що і Немовля в пеленах: «І ось вам знамення: ви знайдете сповите Немовля, Яке лежатиме в яслах» (Лк. 2:12).
Шлях Христовий почався у вифлеємській печері, закінчився в печері поховальній. І усюди – не свій, під чужим дахом, без місця на землі, без дому і притулку. Навіть гробу свого не було, довелося лягти в могилу друга.
«І народила Сина Свого Первістка, і сповила Його, і поклала Його в ясла, бо не було їм місця в гостиниці» (Лк. 2:7).
Це був важкий день, що тривав цілу вічність. Так багато подій, так багато горя, що не залишилося ні слів, ні сліз.
Ось чому ніхто і не помітив, що всю ніч над печерою поховання сяяла тихим світлом зірка Вифлеємська, яка удосвіта розчинилася в зорі Воскресіння.
Автор: архімандрит Сава (Мажуко)
Усе по темі: Велика субота