«У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16:33), – але яку ціну довелося платити Спасителеві, щоб здобути перемогу! Він віддав найдорожче, що мав – власне життя, тим самим виконавши Свої слова: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). І другом Христові, за якого Він поклав Своє життя, може стати будь-хто, єдина умова – виконання Божого слова: «Ви – друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам» (Ін. 15:14).

Зокрема Христос заповідав: «Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте. В домі Отця Мого осель багато. А якби не так, Я сказав би вам: Я йду приготувати місце вам» (Ін. 14:1,2). А от з цим у багатьох людей справи відбуваються важко, навіть попри те, що вони начебто вважають себе віруючими. У чому ж справа? Усе через те, що слідування за Христом має свою ціну, про яку Він неодноразово попереджав: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16:24). Отже, уся справа в Хресті.

У Хресті не як прикрасі, ні як звичному символі, при чому звичному до такої міри, що на нього мало хто звертає увагу, а Хресті – як знарядді неймовірно болісної страти. А платити таку ціну мало хто згоден: адже це не посвятити раз на рік кошик зі смачними наїдками, або за тиждень до того посвятити гілочку верби, – у цих церковних символах-звичаях насправді немає нічого поганого, якби люди для себе не затулили ними образ розіп’ятого Спасителя.

Люди не хочуть цього бачити, не хочуть цього прийняти і на це є дві фундаментальні причини. Передусім, люди бояться смерті і всього що з нею пов’язано. Насправді це нормальна людська реакція, адже коли люди починають любити смерть, поклонятися їй, то з часом вона поглинає їх і знищує в переносному і буквальному сенсі. Але страх перед смертю не повинен затуляти нас від вкрай очевидного і тому не менш моторошного факту: ми смертні і кожен з нас (абсолютно кожен!) рано чи пізно помре. А це прийняти можуть далеко не всі.

При чому не можуть прийняти до такої міри, що оминають Церкву і все, що пов’язане з нею, десятою дорогою. І це не має дивувати – адже Церква готує нас до потойбічного життя, яке буде після нашої фізичної смерті. А якщо людина панічно боїться смерті, то вона оминатиме все, що так чи інакше пов’язане з цим неминучим явищем. Отже, можна дійти до простого і багатьом вкрай неприємного висновку: для того, щоб стати дійсно послідовником Христовим – необхідно визнати факт своєї смертності.

Другий факт, який не дає людям прийняти образ розіп’ятого Спасителя, це існування потойбічного, тобто посмертного буття. А це посмертне буття неможливе без підведення підсумків земного життя, яке відоме більшості як посмертний суд: «Бо всім нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згідно з тим‚ що він робив, живучи в тілі, добре або лихе» (2Кор. 5:10). А це, певно, готова прийняти ще менша кількість людей і через те переважна більшість сприймає події Страсної п’ятниці швидше як історичний факт, якщо взагалі не міф, ніж подію, яка стосується безпосередньо кожного.

У такому ставленні до Христового розп’яття насправді немає нічого нового: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1:11,12). Дітьми, які так само жахаються смерті і чекають з трепетом Божого суду, проте на відміну від людей світу цього, для них образ розіп’ятого Спасителя є символом не тільки Христових страждань, але й символом безмежної Божої любові і надії на життя вічне.

Автор: Михайло Лукін

Усе по темі: Велика п’ятниця

Долаючи дорогу Страсного тижня