Що таке Причастя, навіщо воно і як часто потрібно причащатися – про все це розповідає протоієрей Андрій Дудченко. . .

Спосіб, за допомогою якого християни поєднуються з Господом Ісусом Христом через споживання Його Тіла і Крові під виглядом хліба й вина, називається таїнством Причастя, а богослужіння, на якому відправляється це таїнство, – Євхаристією чи Божественною літургією.

За Євангелієм, причащатися Своїм учням заповідав Сам Ісус. Перші християни, за свідченням книг Нового Завіту, із самого початку збиралися щотижня для “переломлення хліба” – так у давнину називали Причастя. Відбувалося це в ніч з суботи на той день, у котрий Господь Ісус воскрес із мертвих. Цей перший день тижня пізніше в християнській традиції дістав назву воскресного дня.

За тлумаченням святителя Іоанна Златоуста, Тіло Христове, яке ми приймаємо у Святому Причасті, – це те саме тіло Ісуса Христа, що страждало на хресті, воскресло та було вознесене на Небеса, а Кров Христова – та сама, що була пролита заради спасіння світу.

Навіщо причащатися?

У таїнстві Причастя християнин реально поєднується з Богом. У Євангелії від Іоанна Ісус говорить про Себе як про хліб життя: “Я – хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу. …Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому. Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене” (Ін 6:51,53-57).

За словами преподобного Іоанна Дамаскіна, Тіло і Кров Христові очищують людину від усякої скверни та відганяють будь-яке зло. Ми стаємо “причасниками Божества”, як пише апостол Петро, “своїми” для Бога, Його народом. Водночас ми з’єднуємося і один з одним, “бо всі ми, що причащаємось від одного хліба, стаємо одним Тілом Христовим, однією кров’ю і членами один одного”, – пише Дамаскін, перефразовуючи слова апостола Павла з послання до Ефесян. У Новому Завіті Церква Божа, тобто зібрання всіх християн, називається Тілом Христовим. Бути в Церкві Ісуса Христа можна тільки через реальне поєднання з Ним, тобто за допомогою Причастя. Причащатися вкрай необхідно і для того, щоб спастися та успадкувати життя вічне. Адже спасіння в православному християнському світогляді – не зовнішня подія по відношенню до людини (на кшталт того, якби Бог на нас спочатку гнівався, а потім помилував), а внутрішнє переродження, здатність людини жити в повноті любові й благодаті через поєднання із Самим Богом.

Достойно і недостойно

Апостол Павло пише: “Тому-то, хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крови Господньої. Нехай же випробовує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї. Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про Тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає” (1 Кор. 11:27-30). До Причастя слід підходити свідомо, розуміючи, що жодна людина у світі не може бути гідною приймати Тіло і Кров Самого Бога.

За Златоустом, “ознакою” достойного Причастя є почуття благоговіння, духовного трепету, палкої любові, віри в реальну присутність Христа у Святих Дарах та усвідомлення величі святині.

Для того щоб випробувати власну совість перед причащанням, християни сповідують гріхи. Не можна підходити до Чаші в стані смертного гріха, наприклад, після аборту, відвідин гадалки, перелюбу, або живучи в так званому “цивільному шлюбі”.

Подібні гріхи потребують глибокого усвідомлення, щирого каяття і виправлення власного життя. Тільки після цього причащання стає можливим.

Як часто причащатися?

Сам чин Божественної літургії, на якій відбувається Євхаристія, тобто освячуються хліб і вино, – відправляється для того, щоб причастилися усі, хто бере участь у цьому богослужінні. На літургії можуть бути тільки учасники, і аж ніяк не може бути глядачів. На жаль, участь у літургії і причащання Святих Таїн сприймаються більшістю сучасних християн як суто “приватна” справа. Церковний народ більше не переживає це як головну подію духовного життя. Тоді як за суттю своєю літургія – виключно спільна справа, що походить з самої сутності Церкви.

Видатний богослов XX століття протопресвітер Миколай Афанасьєв писав: “Бути членом Церкви означало брати участь у Євхаристійному зібранні. Бути учасником Трапези означає “вкушати” від неї…”

Спільне причастя усіх вірних за літургією було настільки очевидним, що відхід від цього принципу трактується церковними канонами як відпадання від Церкви: “Усіх тих, які входять до церкви і слухають Святе Письмо, але за якихось обставин ухиляються від порядку, не перебуваючи на молитві з народом, і відвертаються від причащання Святої Євхаристії, нехай буде відлучено від Церкви доти, доки не сповідаються, не принесуть плоди покаяння і не попросять прощення, і таким чином зможуть його отримати”, – йдеться в 9-му Апостольському правилі. А 80-те правило Шостого Вселенського собору каже, що ті, хто без поважної причини не причащалися три неділі поспіль, самі себе фактично відлучили від Церкви.

Отже, варто прагнути причащатися щоразу, як ми приходимо на літургію. Відчуття недостойності – не привід, щоб ухилятися від Причастя. Ось що писав про це преподобний Іоанн Касіян Римлянин: “Ми не повинні ухилятися від Причастя Господнього через те, що усвідомлюємо себе грішниками; але ще більше і більше з жагою треба поспішити до нього для зцілення душі і очищення духу, проте ж з таким смиренням духу і вірою, щоб, вважаючи себе недостойними прийняття такої благодаті, ми бажали б більше ліків для наших ран. А інакше і раз на рік не можна достойно приймати Причастя, як деякі роблять, які <…> достойність, освячення і благотворність небесних Таїнств оцінюють так, що думають, що приймати їх мають тільки святі, непорочні. А краще б думати, що ці Таїнства своєю благодаттю роблять нас чистими й святими. Вони насправді більше гордині виказують, ніж смирення, тому що коли приймають їх, то вважають себе достойними прийняття їх. А набагато вірніше було б, щоб ми із тим смиренням серця, за яким віруємо і сповідуємо, що ніколи не можемо достойно доторкатися Святих Таїн, кожного дня Господнього приймали б їх для лікування наших недуг, ніж, заносячись марним переконанням серця, вірити, що ми після річного терміну буваємо достойні прийняття їх…”

Дійсно, буває таке удаване смирення, яке насправді є різновидом духовної гордині. Рідке причащання, пише в книзі “Святеє святим” видатний богослов XX століття протопресвітер Олександр Шмеман, виникло, за одностайним свідченням отців Церкви, з недбалості, проте скоро “стало виправдовуватися псевдодуховними доказами та було поступово прийняте за норму”.

“Кого нам похвалити? – питає Іоанн Златоуст. – Тих, хто причащається один раз на рік; тих, хто причащається часто, чи тих, хто рідко? Ні, похвалимо тих, хто підходить із чистою совістю, з чистим серцем, з бездоганним життям. Такі нехай завжди підходять, а не такі – ніколи. Чому? Бо вони накликають на себе суд, осудження, кару й муку… Тебе удостоюють трапези духовної, трапези царської, і ти потім знову паплюжиш уста нечистотою? Тебе умащують миром, а потім ти знов наповнюєшся смородом? Підходячи до Причастя через рік, невже ти думаєш, що сорока днів тобі достатньо для очищення твоїх гріхів за увесь час? А потім мине тиждень, і ти знову коїш те саме? Скажи мені: якби ти, видужуючи впродовж сорока днів від тривалої хвороби, потім знову взявся за ту саму їжу, що спричинила недугу, то чи не втратив би ти й попередніх зусиль? Очевидно, що так. Сорок днів ти використовуєш на відновлення здоров’я душі, а може, навіть не сорок, – і думаєш схилити Бога на милість? Ти жартуєш, чоловіче. Кажу вам це не для того, щоб заборонити вам підходити раз на рік, проте більше бажаючи, щоб ви безперестанно підходили до Святих Таїн”.

Зміст