Один з найвідоміших та найавторитетніших богословів сучасності, митрополит Діоклійський Каліст (Уер) ділиться думками з приводу підготовки та частоти Причастя. .

Митрополит Діоклійський Каліст (Уер) – один з найвідоміших та найавторитетніших православних ієрархів та богословів сучасності. Будучи навернутим з англіканства до православ’я в юнацькому віці, владика Каліст несе служіння в самому центрі англійської вченості – Оксфордському університеті. Він є автором декількох книг про Православ’я, які широко відомі на Заході. У своїх книгах митрополит Каліст простою і доступною мовою відкриває дивовижний світ православної віри і духовного досвіду Східної Церкви. Його праці останніми роками активно перекладаються українською мовою.

Наша розмова з владикою Калістом відбулася в давньому Константинополі – теперішньому Стамбулі, де примхливо переплелися Візантійська давнина, Оттоманська епоха і сучасна культура. Ми говорили про речі, які дедалі частіше обговорюються сьогодні: про підготовку до Причастя, співвідношення Причастя і сповіді та про деякі розбіжності в грецькій та українській практиці.

– Як ви вважаєте, чи можна полегшити підготовку до Причастя?

– Ми маємо брати до уваги традиції кожної місцевої Церкви і не змінювати вимоги раптово. Поставлене вами питання дуже важливе. Особисто я підтримую регулярне причащання. Регулярне – не значить легковажне або недбале. Регулярне – так, але завжди із належною підготовкою. Але що розуміти під належною підготовкою?

По-перше, стосовно таїнства Сповіді. У візантійській та сучасній грецькій традиції, наскільки я можу це простежити, ніколи не вимагалось, щоб християнин кожен раз сповідався перед Причастям. Сповідь і Причастя розглядаються як два окремих таїнства. Мені невідомо, щоб Вселенські собори ухвалювали будь-які канони щодо обов’язкової сповіді перед Причастям. Цей звичай утвердився в Румунській та слов’янських церквах. Я віддаю перевагу грецькому підходу. При цьому кожен християнин зобов’язаний регулярно сповідатися, але не обов’язково щоразу, коли іде до Причастя. Така практика і в Оксфорді. Я б хотів, щоб сповідь розглядали як окреме таїнство, а не просто елемент підготовки до Причастя. Я розумію, що існують пастирські труднощі, де дуже багато людей часом бажає приступити до Причастя, тоді як священики просто не мають часу вислухати всі сповіді. Вважаю за краще уникати частої сповіді, щоб сповідь лишалась справді серйозним таїнством, щоб було достатньо часу: для сповідника – встигнути відкрити своє серце, а для священика – серйозно досліджувати його стан, що неможливо зробити, коли за сповідником вишикувалась черга в сто осіб…

– Тоді постає питання: як я можу приступати до Святого Причастя, якщо за час, що минув після останньої сповіді, я встиг згрішити? Хай навіть не настільки серйозними гріхами, як вбивство чи перелюб, а так званими повсякденними, але ж все одно скоїв гріх?

– Ви маєте рацію: всі ми грішники, і грішимо щодня й щогодини. Але повинні розрізняти досить серйозні гріхи, які неодмінно маємо сповідувати, і гріхи менш серйозні. Звичайно, таке розрізнення не може бути цілком, остаточно обґрунтованим, адже перед Богом кожен гріх – це серйозно, тим не менш, ми повинні вміти гріхи розрізняти. Якщо хто-небудь скоїв перелюб, він обов’язково повинен сповідатися і, ймовірно, понести певну епітимію. З іншого боку, якщо ми згрішили тільки помислом, це не перешкоджає нам причащатися. Якщо ми дуже сильно посварилися з другом, то повинні спочатку покаятися в цьому, перш ніж приступати до Причастя, але якщо ця сварка була короткочасна і ми одразу примирилися, то можемо, на мій погляд, причащатися і без сповіді.

Давайте усвідомимо, що Причастя подається нам саме на відпущення гріхів, – адже якраз про це ми просимо перед причащанням. Хоча, зрозуміло, Причастя – ніяк не заміна сповіді. Крім того, і в молитвах перед Причастям ми так само просимо прощення наших гріхів.

– Давайте розглянемо питання про піст – як один із чинників підготовки до Причастя.

– Традиція постувати три дні або тиждень перед Причастям – це теж місцевий звичай. Якщо ми звернемося до канонів або постанов Вселенських соборів, ми не знайдемо такої вимоги. Канони говорять про піст по середах і п’ятницях, про чотири багатоденні пости впродовж року. Крім того, у богослужбових книгах ми зустрічаємо вказівки ще на кілька пісних днів, наприклад, у день Усікновення глави Іоанна Предтечі або на свято Воздвиження Хреста Господнього. Але в канонах ніде не зазначено про необхідність постувати три дні або тиждень поспіль перед Причастям. Мені здається, що вимоги сповідатися перед кожним Причастям і постити протягом трьох днів чи тижня виникли тоді, коли причащання відбувалося вкрай рідко: раз або три-чотири рази на рік. На мою думку, це є занепад. У древній Церкві християни зазвичай причащалися щонеділі. І я думаю, що в тих Церквах, де Причастя – лише вряди-годи, було б неправильно різко змінювати традицію і вимагати неодмінно причащатися щонеділі. Однак, я впевнений, що причащатися три-чотири рази на рік – недостатньо. З практичного досвіду: дуже добре підходити до Причастя щонеділі. Тому я скажу так: дотримуйтесь посту по середах і п’ятницях, утримуйтеся також у суботу ввечері, сповідайтеся хоча б раз на місяць, але причащайтеся, по можливості, частіше. Я рекомендую це усім людям, яких готую до вступу до Православної Церкви. Якщо ж людина причащається раз на місяць або рідше, я кажу, що це занадто рідко. Якщо ми подивимося на практику древньої Церкви і вчення святих отців, ми побачимо, що вони свідчать про регулярне причащання. Не тільки ранні, але й пізніші отці, такі як святий Симеон Новий Богослов або преподобний Никодим Святогорець, який жив у XVIII столітті й уклав “Добротолюбіє”, свідчать на користь регулярного причащання. Тому я вважаю, що рух у Грецькій Церкві за регулярне причащання – це добре явище. І особисто я схвалюю таку практику. Думаю, що правила щодо сповіді та посту перед Причастям можуть бути змінені. Але ці питання, як мені здається, знаходяться в компетенції місцевих Церков.

Пам’ятаю, коли я тільки прийняв православ’я, близько п’ятдесяти років тому, священик на літургії виходив з Чашею і говорив: “Зі страхом Божим, вірою і любов’ю приступіть”, – але ніхто не підходив. Ніхто не причащався. І я ще тоді відчув: це не може бути правильним. Тепер на Заході в православних церквах причащаються майже всі. І я радий цьому. Звичайно ж, ми причащаємося не тому, що впевнені у власній праведності, але тому, що віримо в Божу ласку. Ми підходимо до Чаші, бо ми покликані, адже ми називаємо Причастя Святими Дарами. Причастя – це не щось таке, що можна заробити або заслужити, це завжди вільний дар Божої любові.

– Перед Причастям священик виголошує “Святеє – святим”, у сенсі “Святі Дари – для святих”, але хор одразу відповідає: “Єдин Свят, Єдин Господь Ісус Христос…” Однак ми, не будучи святими в цьому сенсі, все ж насмілюємося причащатися… З іншого боку, ми знаємо, що в Новому Завіті та в літургійних текстах святими називаються всі без винятку християни, хто не відлучений від Церкви за особливо тяжкі гріхи. Як у такому разі співвідноситься святість і особиста моральна досконалість людини?

– Передусім, якщо говорити про розуміння святості, слід використовувати три слова: один, деякі, всі. Один святий – Ісус Христос. Святість належить Богові, тільки Він святий за Своєю природою. Ми можемо бути святими тільки через причастя святості Божій. Далі, ми говоримо, що до святості покликані всі. Коли апостол Павло адресує свої послання всім святим у Римі, у Колоссах тощо, він звертається до християнських громад. Також і апостол Петро пише про християн як про “святий народ”. У цьому сенсі святі всі християни. Нарешті, ми говоримо про тих святих, котрі прославлені Церквою і відзначені в церковному календарі. Те ж саме ми можемо сказати і про священство. Один тільки Первосвященик – Ісус Христос, як написано в Посланні до Євреїв. Потім, через хрещення всі християни стають священиками, як пише апостол Петро, називаючи християн не тільки святим народом, але й “царським священством”. Далі, священиками стають деякі – кого Церква обрала і поставила на це служіння через покладання рук. Таким чином, і у святості, і у священства є три рівні.

Ми всі покликані до святості. Тому, якщо я підходжу до Причастя, то роблю це не тому, що я вже святий, а тому, що я грішник, який потребує Божої допомоги, яка подається мені у Святому Причасті.

Зрозуміло, деякі люди через скоєні гріхи не можуть приймати Причастя. Але в основному, найчастіше, Причастя – не нагорода святим, а допомога для грішників. У деяких житіях ми читаємо, що були такі святі, які після Причастя довгий час не приступали до Чаші, як, наприклад, преподобна Марія Єгипетська. Вона причастилася в храмі Гробу Господнього, і потім пішла в пустелю, де багато років не приймала Святі Дари, причастившись лише перед самою смертю.

– Чи може це стати загальним правилом?

– Звичайно, це не загальне правило. Це правило для святих, які протягом багатьох років можуть жити одним Причастям. Однак ми маємо причащатися часто. Не тому що ми святі, а тому що занадто слабкі і потребуємо допомоги, благодаті.

– Яке місце в підготовці до Причастя займає моральна досконалість? Багато людей у нас у Києві сповідаються і причащаються щотижня, і при цьому буває так, що дехто, посповідавшись звечора, вранці знову просить прийняти сповідь, бо за вечір чи ніч чимось згрішив – неблагочестивими думками, рухами серця тощо. Крім того, багато християн щоразу, тиждень за тижнем, сповідують одні й ті самі гріхи. Як можна давати обіцянку на сповіді не повторювати ці так звані повсякденні гріхи, якщо я точно знаю, що буду їх робити?

– Занадто часте ходіння на сповідь може бути виявом свого роду забобонів. Варто пам’ятати, що Причастя – це благодать, а диявол не хоче, щоб ми брали благодать. І тому він шукає будь-які засоби, щоб відвадити нас від Причастя. Тому, як тільки нас відвідає гріховний помисел, що можливо навіть під час Божественної літургії, ми маємо в ту ж мить принести щире каяття всередині себе і, не звертаючи уваги на диявольську хитрість, приступати до Причастя.

Благодать, яка подається в таїнстві Покаяння, дуже важлива для кожного з нас. Проте ми також маємо брати на себе відповідальність і “грати свою партію”. Не можна перетворювати сповідь на механічний перелік одних і тих самих гріхів. Важливо дотримуватись такої регулярності сповідання, аби сповідь могла бути подією, дійсним розкриттям свого внутрішнього стану та оновленням душі.

Кожного дня, у вечірніх молитвах ми благаємо за прощення наших гріхів. І якщо ми дійсно щирі в наших молитвах, Бог прощає нас у той самий момент. Це не означає, що потім не потрібно йти на сповідь. Деякі наші провини перешкоджають Причастю, доки ми їх не висповідаємо.

Інакше кажучи, ми маємо серйозно поставитися до покаянних молитов з нашого щоденного правила. Бути більш відповідальними, у тому числі, і по відношенню до сповіді: не варто занадто часто сповідатися, щоб не відбулося знецінення її, як таїнства…

І ще, ми маємо усвідомити, що дійсно потребуємо знову і знову сповідувати одні й ті самі гріхи. Не варто уникати сповіді через те, що гріхи повторюються. Зазвичай, ми не стаємо за ніч святими. Тому нам потрібно боротись, потрібно постійно докладати аскетичних зусиль над собою. Втім, бачимо ми це чи ні, але благодать Божа непомітно змінює нас. Завдяки щоденній праці над собою, сповіді і, перш за все, Причастю і благодаті Божій, ми тільки й можемо смиренно і тихо, але рухатися вперед.

– Але інколи люди розчаровуються в докладених зусиллях, оскільки сповідають одне й те саме, причащаються, а ніякої зміни на краще за собою не спостерігають. Особливо це відчувається у великих містах з їх метушнею, коли в людини практично не залишається часу на духовне життя. Робота, довга виснажлива дорога в заторах, сімейні турботи… Далеко не всі знаходять час навіть для ранкових чи вечірніх молитов.

– Насправді ми, клірики, і особливо ченці, яким не треба піклуватися про сім’ю та дітей, розуміємо ті умови, в яких живуть сімейні християни. Люди змушені багато працювати, довго добиратися на роботу і додому, а ввечері, вдома на них чекає нова купа справ… Ми повинні із розумінням ставитися до тих непростих умов, в яких проходить життя багатьох мирян. І все-таки, переконаний, кожен християнин може знайти хоча б трохи часу вранці та ввечері, аби помолитися перед іконою. Навіть п’ять хвилин зранку або перед сном – мають величезне значення. Ці хвилини задають “напрямок” цілому дню і дають йому таку глибину, досягнути якої інакше просто неможливо.

…Слід згадати і про короткі молитви, які можна творити впродовж дня. Ми можемо молитися, коли приймаємо душ, коли їдемо в метро, керуємо машиною або стоїмо в заторі. Ми можемо використовувати, наприклад, Ісусову молитву: “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного”. Або – “Слава Тобі, Господи, слава Тобі”, або – “Пресвята Богородице, спаси нас”, або – будь-які інші короткі молитви. Такими молитвами ми можемо молитися чи за браком часу, або, наприклад, коли переходимо з одного місця на інше. Дуже важливо збагнути, що крім спеціального відведеного часу для молитви перед іконою (якого, безперечно, потребує кожен з нас), ми, насправді, маємо ще й можливість вільно молитися протягом дня де завгодно. Для цього, власне, якщо дійсно бажаємо, краще обирати саме короткі або “найпростіші” молитви. Як, наприклад, Ісусова. Ісусову молитву можна творити безперервно: коли ми чогось чекаємо, коли подорожуємо, ходимо, під час зміни завдань на роботі тощо. Апостол Павло пише: “Безупинно моліться”. І додає, що це досить важко, тому варто починати з найлегшого: з коротеньких молитов упродовж дня. За допомогою таких молитов ми можемо наповнити весь свій день присутністю Христа – це і є шлях до істинної молитви.

Шукайте Христа скрізь. Ісусову молитву можуть творити не тільки ченці або клірики, але й звичайні миряни, які мають сім’ї та світські обов’язки. Творіть Ісусову молитву не тоді, коли потрібна підвищена концентрація уваги, а в будь-яку вільну мить.

Це цілком можливо: поєднання роботи з молитвою. Вчитися в такий спосіб творити Ісусову молитву вкрай важливо в нашому повсякденному житті. Непогано було б навчити Ісусовій молитві і дітей. Вони можуть з самого малечку, час від часу, повторювати її, як таку, що найлегше запам’ятовується.

– Апостол Павло пише: “Завжди радійте. Невпинно моліться. За все дякуйте”. Дуже важко завжди радіти і дякувати, коли бачиш, скільки зла в цьому світі.

– Давайте не забувати, що любов Христова сильніша за будь-яке зло в наших серцях. Воскреслий Христос сильніший за будь-яке зло. Давайте вірити в те, що воскреслий Христос завжди перебуває з нами і подає нам Свою благодать.

Зміст