Поклоніння в дусі та істині
Проповідь священика Сергія Ганьковського в П’яту неділю по Пасці. .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Христос воскрес!
Нещодавно один не дуже тверезий чоловік, побачивши на вулиці міста священика в рясі і з хрестом на грудях, заволав, здійнявши руки: “Не потрібно мені посередників!” Пафос цього крику душі зрозумілий: є Бог, є я – навіщо мені Церква, навіщо мені правила, кимсь невідомим встановлені. Хіба може хто б то не було, будь він хоч найрозумнішим, встати між мною і Богом і наказати мені: “Молися так, як я сказав!”
Дивіться, от вже двадцять століть минуло від того моменту, коли Бог, пожалівши людину, що заплуталася у своїх домислах, перейняв на Себе “образ раба” (Фил. 2:7), тобто утілився, став людиною, як ми співаємо в Символі віри, “заради нас людей і заради нашого спасіння”, а проблема для сучасних “самарян” все ще не розв’язана. Все ще вони, подібно до легковажної жінки із самарийського міста Сихар, не вирішили для себе, як і де їм покланятися Богові – у храмі, удома, на горі або під деревом.
Якби справа стосувалася тільки їх, хто сумнівається, не варто було б, напевно, говорити про це сьогодні в церкві, серед вірних. Вже ми, здається, свій вибір зробили, тому і стоїмо тут. Проте і ми, що вже зробили свій вибір, вже стали, здавалося б, членами Церкви Христової, частенько і самим собі не віддаємо звіту в тому, що ж це таке: поклоніння в дусі та істині. І нам часом здається, що поклоніння в істині – це попросту виконання статутних правил або, що ще сумнівніше, точне наслідування “передань старців”, тобто неписаних традицій і звичаїв своєї місцевості, свого оточення, свого часу. Але статути церковні мінливі, “дні лукаві” (Еф. 5:16), а що стосується “передань старців”, то Господь вже одного разу попередив нас про небезпеку захоплення ними: “Він сказав їм у відповідь: добре пророкував Ісая про вас, лицемірів, як і написано: люди ці шанують Мене устами, серце ж їхнє далеко від Мене. Марно ж шанують Мене, навчаючи вчень, заповідей людських” (Мк. 7:6,7). Видно, справа не в тому, як пальці складати, коли хрестишся, або яким святим молитися, коли зуби болять. Не в цьому, видно, полягають “дух та істина”, про які каже Спаситель здивованій самарянці.
Істина не в тому – “де”, і не в тому – “яким чином”. Істина – у правді. Якщо я приходжу до Бога задоволеним собою і невдоволеним людьми, Бог мені не допоможе. Та і не буде такий прихід до Бога поклонінням, не буде він жертвою, тому що “жертва Богові – це дух упокорений” (Пс. 50:19). Не буде самовдоволений і гордий дух прийнятий Господом так само, як не була прийнята жертва фарисея, якою цей ревнитель правил і шанувальник Закону так явно гордився: “Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а облишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру; це належало робити, і того не залишати” (Мф. 23:23). Отже зведи ми хоч сотню храмів, допоможемо ми хоч двом сотням струджених і обтяжених і поклади ми хоч тисячу земних поклонів – це не стане поклонінням у дусі та істині, якщо немає крихти: якщо немає покаяння.
Поклоніння тільки тоді поклоніння, коли душа уражена свідомістю власної гріховності, власної недосконалості. Бо навіщо мені Спаситель, якщо я сам у змозі випрямити, виправити, розігнути викривлену гріхом бідну душу мою? А істина полягає якраз у тому, що я грішний і слабкий настільки, що змінитися і виправитися сам не можу. Але цю правду про самого себе знає лише той, хто багаторазово пробував, хто вже “побився головою об стіну” і зрозумів – не пробити! Така людина, звичайно, не волатиме: “Не потрібно мені посередників!” Така людина не те що за “посередників” вхопиться, але за кожну гілочку і соломинку – аби не потонути! Тільки тоді і сповідуєш Христа Спасителем, коли зрозумієш, що без Нього тобі не виплисти. Тому і апостол Іоанн пише своїм учням: “І ми бачили і свідчимо, що Отець послав Сина Спасителем світу. Хто сповідує, що Ісус є Син Божий, в тому перебуває Бог і він у Бозі” (1Ін. 4:14,15). Зрозуміло, що сповідувати Христа Спасителем і, значить, поклонятися Богові в “дусі та істині” можна тільки в тому випадку, коли зрозумів, що маєш потребу ти насправді не в багатирському здоров’ї або кар’єрному успіхові, а в Ньому, Який “все знає” (Ін. 21:17). Який знає, скільки “чоловіків” у самарянки; Який знає, як і наскільки ми любимо Його; Якому відомо, чи правда ми потребуємо Його як Бога і Спасителя або нам з головою вистачить невизначеного і томливого почуття причетності до чогось “високого”.
Самарянська блудниця перейшла цю грань, що відділяє того, хто одержимий невизначеними томливими передчуттями і вважає за краще залишитися з ними навіки, від тих, хто шукає, жадає допомоги і благодаті, хто сподівається на Бога, тому що більше йому сподіватися немає на кого. Вона, ще і не усвідомивши цього, стала поклонятися “в дусі та істині”, тому що вже покаялася у своєму гріху, тому що вже наважилася змінити своє сумне життя, вже пережила радість від цього свого покаяння. Через те їй зовсім нецікаво стало міркувати на тему про те, де покланятися Богові, бо настав для неї час “поклоніння в дусі”, про який говорив їй Христос.
Тепер і нам, якщо ми і справді шукаємо істини та правди, залишилося зовсім небагато: покаятися з такою ж глибиною і щирістю, як і вона, щоб, як і вона, пережити пасхальну радість зустрічі з Христом. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Неділя про Самарянку