Оповідання самовбивць

Продовження розповіді єпископа Олександра (Мілеанта) про посмертний досвід людей. . .

В той час як душі людей, померлих природним чином, відчувають на тому світі полегшення і навіть радість, душі самовбивць, навпаки, потрапивши на той світ, відчувають там занепокоєння і страждання. Один фахівець у галузі самогубства висловив цей факт наступною влучною фразою: “Якщо ви розлучаєтесь із життям зі схвильованою душею, то і на той світ ви перейдете зі схвильованою душею”. Самовбивці накладають на себе руки, щоб “покінчити з усім”, а виявляється, що там все для них лише починається.

От декілька сучасних свідоцтв, що ілюструють потойбічний стан самовбивць. Один чоловік, який палко любив свою дружину, наклав на себе руки, коли вона померла. Він сподівався так з’єднатися з нею назавжди. Проте виявилося зовсім інакше. Коли лікареві вдалося його реанімувати, він розповів: “Я потрапив зовсім не туди, де знаходилася вона… То було якесь жахливе місце… І я відразу зрозумів, що припустився величезної помилки” (1, стор. 143).

Деякі повернені до життя самогубці описували, що після смерті вони потрапляли в якусь темницю і відчували, що тут вони залишаться на дуже довгий термін. Вони усвідомлювали, що це покарання за порушення встановленого закону, згідно якого кожній людині належить зазнати певну долю скорботи. Самовільно скинувши з себе покладений на них тягар, вони мусять у потойбічному світі нести ще більший.

Один чоловік, який пережив тимчасову смерть, розповідав: “Коли я потрапив туди, я зрозумів, що дві речі абсолютно забороняються: убити себе і вбити іншу людину. Якби я вирішив накласти на себе руки, то це означало б кинути в обличчя Богові даний Ним дар. Позбавити ж життя іншу людину – означало б порушити Божий план на неї” (1, стор. 144).

Загальне враження лікарів-реаніматорів таке – самогубство дуже суворо карається. Лікар Брус Грейсон, психіатр у відділенні швидкої допомоги при Коннектикутському університеті, який докладно вивчив це питання, свідчить, що люди, які пережили тимчасову смерть у жодному випадку не хочуть прискорювати кінець свого життя (3, стор. 99). Хоча той світ незрівнянно кращий за наш, але тутешнє життя має дуже важливе підготовче значення. Тільки Бог вирішує, коли людина вже готова для вічності.

Сорокасемирічна Беверлі розповідала, як вона щаслива, що залишилася живою. Будучи ще дитиною, вона перенесла багато горя від своїх жорстоких батьків, які щодня знущалися з неї. Вже будучи в зрілому віці, вона не могла без хвилювання розповідати про своє дитинство. Одного дня в семирічному віці вона у відчаї від своїх батьків кинулася головою вниз і розбила собі голову об цемент. Під час клінічної смерті її душа бачила знайомих дітей, які оточили її бездиханне тіло. Раптом навколо Беверлі засяяло яскраве світло, з якого невідомий голос сказав їй: “Ти зробила помилку. Твоє життя належить не тобі, і ти повинна повернутися”. На це Беверлі заперечила: “Але ж ніхто не любить мене і ніхто про мене не хоче піклуватися”. – “Це правда, – відповів голос, – і в майбутньому ніхто не піклуватиметься про тебе. Тому навчися сама піклуватися про себе”. Після цих слів Беверлі побачила навколо себе сніг і сухе дерево. Але тут звідкись повіяло теплом, сніг розтанув, і сухі гілки дерева вкрилися листям і стиглими яблуками. Підійшовши до дерева, вона стала зривати яблука і із задоволенням їх їсти. Тут вона зрозуміла, що як у природі, так і в кожному житті є свої періоди зими і літа, які складають єдине ціле в плані Творця. Коли Беверлі ожила, вона стала зовсім по-іншому ставитися до життя. Ставши дорослою, вона вийшла заміж за хорошого чоловіка, мала дітей і була щаслива (7, стор. 184).

<< Оцінка сучасних оповідань про життя після смерті

Біблійне вчення про життя після смерті >>

Автор: єпископ Олександр (Мілеант)