Душа на своєму шляху до Неба

Про посмертний досвід людини про її потрапляння на Небо розповідає у своїй книжці єпископ Олександр (Мілеант). . . . .

Ми вже наводили декілька сучасних оповідань про етап “перегляду”, який деякі зазнають відразу після свого розставання з тілом. Очевидно, ця фаза має щось спільне з “приватним судом”, або з приготуванням до нього.

У духовній літературі існують оповідання про те, як після смерті людини Ангел-хранитель супроводжує її душу до Неба для поклоніння Богові. Нерідко на шляху до Неба біси, побачивши душу, оточують її з метою злякати і забрати з собою. Річ у тім, що згідно зі Священним Писанням після свого вигнання з Неба, ангели, що збунтувалися, як би оволоділи простором, якщо можна його так назвати, між небом і землею. Тому апостол Павло іменує сатану “князем піднебесним“, а його демонів – духами “злоби піднебесної” (Еф. 2:2, 6:12).

Ці піднебесні мандрівні духи, бачачи душу, яка ведеться Ангелами, обступають її і звинувачують у гріхах, скоєних нею під час земного життя. Будучи надзвичайно зухвалими, вони прагнуть залякати душу, довести до відчаю і оволодіти нею. У цей час Ангел-хранитель підбадьорює душу і захищає її. З цього не варто думати, ніби біси мають якесь право над людською душею, адже вони самі підлягають суду Божому. Заохочує їх на зухвалість те, що під час земного життя душа дещо в чому була слухняна їм. Їх логіка проста: “Раз ти чинила, як ми, то тобі і місце з нами”.

У церковній літературі ця зустріч із бісами називається “митарствами”. (Картинне зображення цього шляху представлене в житії преподобного Василя Нового (10 ст.), де покійна блаженна Феодора, яка з’явилася уві сні одному юнакові-послушнику, розповідає, що вона бачила і зазнала після свого розставання з тілом. Читаючи ці оповідання, треба враховувати, що в них багато образного, бо фактична обстановка духовного світу зовсім не схожа на нашу).

Подібна зустріч із духами злоби піднебесних описана К. Ікскулем, оповідання якого ми почали розглядати дещо раніше. От що сталося після того, коли два Ангела прийшли за його душею. “Ми стали швидко підніматися вгору. І в міру того як ми піднімалися, моєму погляду відкривався все більший і більший простір, і, нарешті, він прийняв такі величезні розміри, що мене охопив страх від усвідомлення моєї нікчемності перед цією нескінченною пустелею. У цьому, звичайно, позначалися деякі особливості мого зору. По-перше, було темно, але я бачив усе ясно; отже, зір мій отримав здатність бачити в темряві; по-друге, я охоплював поглядом такий простір, який, поза сумнівом, не міг би охопити звичайним зором.

Ідея часу згасла в моїй думці, і я не знаю, скільки ми ще підіймалися вгору, як раптом почувся спочатку якийсь неясний шум, а потім, випливши звідкись, до нас із криком і гамором став наближатися натовп якихось потворних істот. “Біси!” – з надзвичайною швидкістю зміркував я і заціпенів від якогось особливого, невідомого мені доти жаху. Оточивши нас з усіх боків, вони з криком і гамором вимагали, щоб мене віддали їм, вони прагнули якось схопити мене і вирвати з рук Ангелів, але, очевидно, не сміли цього зробити. Серед цього неймовірного і такого ж огидного для слуху, як самі вони були для зору, виття і гамору я уловлював іноді слова і цілі фрази.

– Він наш: він від Бога відрікся, – раптом ледь не в один голос заволали вони і при цьому вже з таким нахабством кинулися на нас, що від страху в мене на мить пропали всі думки. – “Це брехня! Це неправда!” – опам’ятавшись, хотів крикнути я, але послужлива пам’ять зв’язала мій язик. Якимсь незрозумілим чином мені раптом пригадалася нікчемна подія, що сталася в дні моєї юності, про яку, здається, я і згадати не міг.

Мені пригадалося, як ще за часів мого навчання, зібравшись одного дня в товариша, ми, поговоривши про свої шкільні справи, перейшли потім на розмову про різні абстрактні і високі предмети, – розмови, які велися нами досить часто.

– Я взагалі не любитель забобонів, – казав один із моїх товаришів, – а тут вже повна безглуздість. Я можу вірити в якусь, хай і недосліджену наукою, силу природи, тобто я можу допустити її існування, але не бачити її явних проявів, бо вона може бути дуже незначною чи зливатися у своїх проявах з іншими силами, і тому її важко розрізнити; але вірувати в Бога, як Істоту особисту і всемогутню, вірити – коли я не бачу ніде ясних проявів цієї Особи – це вже абсурд. Мені кажуть: віруй. Але чому я маю вірувати, коли я однаково можу вірити і в те, що Бога немає. Адже це правда? А можливо, Його і немає? – вже особисто до мене звернувся товариш. – Можливо, і немає, – промовив я. Фраза ця була в повному розумінні слова “порожнім словом”: нетямуща мова приятеля не могла викликати в мені сумнівів у бутті Бога. Я навіть не особливо стежив за розмовою, – і от тепер виявилось, що це порожнє слово не пропало безслідно, мені належало виправдовуватися, захищатися від звинувачення, що зводяться на мене… Звинувачення це, мабуть, було найсильнішим аргументом моєї загибелі для бісів, вони як би знайшли в ньому нові сили для сміливості своїх нападів і вже з несамовитим галасом завертілися навколо нас, перегородив нам подальший шлях.

Я згадав про молитву і став молитися, закликаючи на допомогу тих Святих, яких знав і чиї імена прийшли мені на пам’ять. Але це не злякало моїх ворогів. Жалюгідний неук, християнин лише за ім’ям, я мало не вперше згадав про Ту, Яка зветься Заступницею роду християнського.

Але, ймовірно, палкий був мій зойк до Неї, так перелякалася моя душа, що ледве я, згадавши, вимовив Її ім’я, як навколо нас раптом з’явився якийсь білий туман, який швидко приховав потворне зборище бісів. Галас і регіт їх чувся ще довго, але по тому, як він поступово слабшав, я міг зрозуміти, що страшне переслідування відставало від нас.

Пережите мною почуття страху так відволікло мене, що я навіть не усвідомлював, чи продовжували ми під час цієї жахливої зустрічі наш політ, чи вона зупинила нас на якийсь час; я зрозумів, що ми рухаємося, продовжуємо підійматись вгору, лише коли переді мною знову розстелився нескінченний повітряний простір.

Пройшовши певну його відстань, я побачив над собою яскраве світло; воно було схоже, як здавалося мені, на наше сонячне, але було набагато сильніше за нього. Там, ймовірно, якесь царство світла. Так, саме царство, повне панування Світла, – передбачаючи якимсь особливим почуттям ще не баченого мною, думав я, – тому що при цьому світлі немає тіні. “Але як же може бути світло без тіні?” – задалися питанням мої земні поняття.

І раптом ми швидко влетіли до сфери цього Світла, і воно буквально засліпило мене. Я закрив очі, підніс руки до обличчя, але це не допомогло, оскільки руки мої не давали тіні. Та і що означав тут подібний захист!

Але сталося інше. Велично, без гніву, але владно і непохитно, згори пролунали слова: “Не готовий!” – І потім… потім миттєва зупинка в нашому стрімкому польоті вгору – і ми швидко стали спускатися вниз. Але перш ніж покинули ми ці сфери, мені дано було зазнати одне чудове явище. Ледве згори пролунали зазначені слова, як усе в цьому світі, здавалося, кожна порошинка, кожен найменший атом відгукнулися на них своїм волевиявленням. Немов багатомільйонне відлуння повторило їх на невловимій для слуху, але відчутній і зрозумілій для серця і для свідомості мові, виражаючи свою повну згоду з цим визначенням. Неповторним музичним акордом прозвучало це багатомільйонне відлуння, і душа вся заговорила, відгукнулася на нього палким поривом злитися з цією чудовою гармонією.

Я не зрозумів справжнього сенсу слів, що відносилися до мене, тобто не зрозумів, що повинен повернутися на землю і знову жити так, як раніше. Я думав, що мене несуть в якісь інші місця, і почуття боязкого протесту заворушилося в мені, коли переді мною спочатку смутно, як у ранішньому тумані, позначилися контури міста, а потім і ясно показалися знайомі вулиці і моя лікарня. Підійшовши до мого бездиханного тіла, Ангел Хранитель сказав: “Ти чув Боже визначення?” І, вказуючи на моє тіло, повелів мені: “Увійди до нього і готуйся!” Після цього обидва Ангели сталі невидимі для мене”.

Далі К. Ікскуль розповідає про своє повернення в тіло, яке вже лежало в морзі протягом 36-ти годин, і як лікарі і весь медичний персонал були вражені дивом його повернення до життя. Незабаром К. Ікскуль пішов у монастир і закінчив своє життя ченцем.

<< Біблійне вчення про життя після смерті

Рай і пекло >>

Автор: єпископ Олександр (Мілеант)