Одержимі духом віщування

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Шосту неділю по Пасці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Тіло – лише образ душі, і невидющі очі нещасного сліпого є прообразом сліпоти душі пропащої людини, тобто кожного з нас. Хіба ми бачимо Бога? Хіба зупиняє нас Його люблячий погляд у момент спокуси, напередодні гріха? Скільком з нас, духовно сліпим від народження, навіть і на думку не спадало звернутися, закричати пронизливо, подібно до двох Ієрихонських сліпих: «Помилуй нас, Господи, Сину Давидів!» (Мф. 20:30). Більшості людей невідомо, що молитва – не просто вживання певних спеціальних слів у визначеному місці, а саме такий ось крик до свого Спасителя. Мільйони сліпих душ не звертаються до Бога ні з тихими проханнями, ні з невідступними криками тільки тому, що ним, як і єрусалимському сліпонародженому, навіть помислити неможливо про Світло, бо Воно недоступне і невідоме сліпим очам їх нещасних душ.

Повинен же знайтися хоч хтось, кому дано буде «робити діла Того, Хто послав,… доки день є» (Ін. 9:4). Має ж знайтися добра душа, що вказує неосвіченим сліпим обраних Богом людей, які «звіщають нам путь спасіння» (Діян. 16:17)! Адже від віку «говорив Бог устами всіх святих Своїх пророків» (Діян. 3:21), відкриваючи грішникам таємницю плану спасіння вигнаного з Раю Адама.

І от душа така відшукалася! Сьогодні ми чули в апостольських Діяннях оповідання про жінку, «яка мала духа віщування» (Діян. 16:16), яка, вказуючи на апостолів Павла і Силу, пророчо свідчила про них: «Ці чоловіки – раби Бога Всевишнього, які звіщають нам путь спасіння» (Діян. 16:17). Хіба не угодну Богові справу робила ця жінка? Хіба не істиною було те, що вона казала людям? Хіба не заповів Спаситель Своїм учням навчити усі народи і наставити їх на цей самий «путь спасіння»? Хіба не виконувала ця пророчиця заповідь Божу? Чому ж тоді апостол з обуренням забороняє духу пророчому діяти в ній? Чому він рішуче присікає проповідь про «рабів Бога Всевишнього»?

Тому і забороняє, що Слово Боже попередило нас: «Улюблені! Не всякому духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилось у світі» (1Ін. 4:1). Тому і присікає, що Сам наш Божественний Учитель докоряв колись гордовитим охоронцям Закону: «Не приймаю слави від людей,… прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене; а коли інший прийде в ім’я своє, того приймете» (Ін. 5:41,43).

Христос і фарисеї, Джеймс Тіссо

Пророчиця з міста Филипи, про яку ми читали сьогодні в Діяннях, як випливає з тексту, «віщуванням давала великий прибуток своїм господарям» (Діян. 16:16), тобто використовувала Дар Божий у корисливих цілях, явно порушуючи заповідь Христову: «Задарма одержали, задарма давайте» (Мф. 10:8). Таке застосування «духу віщування» – безумовно блюзнірське, тому що блюзнірство – це якраз і є використання святині в низинних цілях, невідповідних її найвищому статусу.

Пророцтво «в ім’я своє» рано чи пізно приводить нечестивця до духовної погибелі. Цей смертний гріх тим більше небезпечний, що той, хто надто часто коїть його, легко заспокоює свою совість саме заповіданою необхідністю «навчити всі народи» (див. Мф. 28:19). Одна біда: самозваний пророк забуває про скорботну долю тих, хто пророкує не «в ім’я своє», а в ім’я Боже. «Господи! Пророків Твоїх убили, жертовники Твої зруйнували; залишився я один, і душі моєї шукають» (Рим. 11:3), – ось що чекає всякого, хто піде скорботною долею Божого пророка, хто наміриться стати гласом «вопіющого в пустелі» (Мф. 3:3), хто дозволить собі мріяти не про славу, а про хрест проповідника!

Всякий охочий навчити ближнього свого мав би пам’ятати і слова апостола Якова: «Браття мої, не багато хто ставайте учителями, знаючи, що ми підпадемо під більший осуд» (Як. 3:1), і, звичайно, застереження Христове, яке Він звернув до Своїх учнів: «Чашу Мою будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, будете хреститися» (Мф. 20:23). А чаша нашого Господа є та, про яку благав Він у Гефсиманії, а хрещення Його – Голгофський Хрест.

Згадуй ми про це частіше, навряд чи тоді з легкістю незвичайною роздавали б ми направо і наліво поради, як жити і як рятуватися усім тим, хто запитує і хто не запитує нас про це. Навряд чи б ми посміли тоді використовувати наш церковний послух як привід для самоствердження і піднесення «надзвичайністю одкровень» (2Кор. 12:7) і «з вченим виглядом знавця» прямо під час богослужіння пояснювати людям, до яких ікон які свічки ставити. Скільки разів, «обурившись» подібно до апостола, вказував предстоятель, що в храмі є тільки один спосіб відповісти на будь-яке питання: притиснути вказівний палець до губ! – проте «одержимі духом віщування» все не угамовуються! Воно і зрозуміло: велика спокуса уславитися посвяченим, фахівцем, знавцем, непереборне бажання вирости у власних очах і заразом нажити собі моральний капітал. На чому? На святині!

Давайте ж спробуємо учитатися в слова Священного Писання не як в архаїчний текст про «справи давно минулих днів», а як у послання, адресоване безпосередньо кожному з нас, як у заклик Божий саме до моєї грішної душі. І тоді, я вірю, те саме Світло світу, про Яке говорить Христос, засяє і нашим сліпим від народження очам. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про сліпого