Проповідь священика Сергія Ганьковського в Сьому неділю по Пасці, Отців Першого вселенського собору. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Грішна людина так влаштована, що весь світ міряє на свій лад. Іноді це добре. Не знай ми на власному гіркому досвіді, що таке біль, самотність, скорбота, навряд чи ми змогли б тоді пошкодувати навіть і найближчу людину, не кажучи вже про «зовнішніх». Тому за Божим милосердям, по благодаті Божій ми здатні, хоч іноді, хоч ненадовго, переживати чужу біду, як свою, тому по милості Божій ми в змозі якщо і не плакати разом з тим, хто плаче, то хоч би трохи утішити його, утерти його гіркі сльози. Можливо, через цю нашу Богом дану можливість до співчуття світ і живий досі, а люди, як не стараються, не пожерли самих себе, як павуки в банці.

Проте оскільки людина грішна, тобто зіпсована, зламана, пошкоджена зрадою прабатьків і власним заскнінням у спокусах, остільки і усе добре в ній пошкоджено цією страшною виразкою гріха, цим загальним тлінням і розпадом. І немає в нашій бідній душі, немає в спокушеному гординею розумі нашому ні почуття, ні думки, ні спонукання неотруєного гріхом, неспотвореного самозвеличенням. І те переживання солідарності і співчуття, яке так доречне в стосунках до себе подібних, тобто до всього створеного світу, навіть це добре почуття може завести людину в безвихідь, коли вона намагається мислити в тих же категоріях творіння і про Творця світу, про Бога.

Насправді, ми усі пам’ятаємо звернені до апостолів слова Спасителя, які читалися за богослужінням три дні тому у свято Вознесіння: «Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене» (Лк. 24:39). Як легко, почувши таке, помислити про Бога як про людину! Як просто, побачивши страшну смерть на Хресті Сина Божого, впасти в жах і безнадійність: «Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль» (Лк. 24:21)! Ми сподівалися, а Він – помер.

Важко грішній людині, думаючи про Бога, зупинитися в благоговійному трепеті і упокорено визнати, що Ім’я Боже є Тайна, що «у лукаву душу не ввійде премудрість і не буде жити у тілі, поневоленому гріхом» (Прем. 1:4), що для того, щоб осягнути Бога, необхідно, не більше не менше, уподібнитися Йому! Важко визнати себе нездібним богословствувати, тому що грішний. Важко тягнутися до Істини, куди як легше спробувати, як пригинають гілку яблуні, щоб дістатися до плодів, пригнути її до себе, пристосувати до свого пошкодженого розуму, адаптувати до невпізнання, а потім і оголосити привселюдно: Бог такий, яким я Його собі уявляю.

Одна біда: Бога уявити не можна. Бо «уявити» – адже це, буквально, «поставити перед собою». Нехай, хто хоче, спробує! Бог вищий за всяке наше уявлення і розуміння. Творіння не може аналізувати Творця. Творіння може упокорено прийняти те, що Творець Сам відкриває про Себе.

Бог знає про наші біди, Він відає неміч нашу. Тому в сьогоднішньому Євангелії, яке завершує цикл пасхальних євангельських читань, Він відкриває усім Своїм учням дивну Істину про Себе: «Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе… Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (Ін. 17:1,3). Життя вічне – це життя з Богом. Життя вічне – це життя з Христом і в Христі. Бо, як сказав Сам Спаситель: «Я і Отець – єдине» (Ін. 10:30).

Ця істина, так очевидно, здавалося б, що виходить із слів Господніх, виявилася «каменем спотикання і каменем спокуси» (див. Рим. 9:33) не лише для скептичних книжників Ізраїлю, але і для багатьох тих, хто щиро вважав себе учнями Христовими. Ось вже два тисячоліття, одержимі хибним благочестям і ґрунтуючись на висновках власного, пошкодженого гріхом розуму, вони намагаються запевнити і себе, і усю Церкву, що Син є Творіння Отця. Тобто що Спаситель і Визволитель світу створений так само, як створені ангели, люди і безсловесні. Ідея проста і нехитра настільки ж, наскільки і помилкова. Але так думати – простіше! Раз мій син не те ж саме, що я, значить, Син Божий не те ж саме, що Бог. Так гордий людський розум, забувши про своє гріховне пошкодження, осмілюється «уявляти» собі того, кого він іменує «богом».

Тому сьогодні, читаючи чудові слова Христа про Себе і про Отця, ми згадуємо святих Отців Православної Церкви, які життям своїм, подвигом самозречення і любові зуміли досягти того самого уподібнення Богові, яке і дозволило їм осягнути усю глибину Божого задуму про спасіння людини. Ми згадуємо сьогодні преподобних і богоносних Отців Першого Вселенського Собору. Ми молитовно згадуємо їх, бо через свою особисту святість вони не лише змогли пізнати Бога, але і нам, і усій Церкві передати це дивне знання про Бога-Сина, Єдиносущного Богові-Творцеві, Який утілився «заради нас людей і заради нашого спасіння». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя св. отців І Вселенського Собору